У той час на Січі перебувала лише невелика кількість козаків, та це були старі вояки-рубаки, які, за висловом одного польського історика, були бунтівниками з природи так само, як соловей є співуном. «Ласкаво просимо, пане Хмельницький, — відповіли старі січовики, — прийми наш хліб і сіль, а також наші серця». У той час загін регулярного війська переслідував банітованого, прямуючи на Січ; та він був обережний і незадовго знайшов друзів, які ладні були подати йому допомогу. Загін потрапив у засідку і жоден жовнір не врятувався, щоб сповістити, якого саме противника вони зустріли.
Незадовго на багато верств довкола поскакали кіннотники, сповіщаючи по хуторах, що на Січі лаштують запорізьке коло, щоб обговорити нагальну справу. На Січ рушили всі реєстрові козаки, а з ними і велика кількість селян-утікачів та людей без певних занять з обох берегів Дніпра. Кожен чекав якоїсь особливої події, однак, за винятком козацьких старшин, ніхто серед запорожців не знав намірів Хмельницького. Його довірені люди говорили лишень, що йдеться про те, аби укласти шанобливе звернення, з яким козацька депутація вирушить до короля та сейму. Незважаючи на це, кожен озброювався, лив кулі, лаштував порох. З Дніпра потайки витягли кілька гармат, захованих у річковий пісок. Ніхто не сумнівався, що йдеться про військовий похід. Аби ввести в оману поляків, Хмельницький покинув Січ із загоном у півтисячі козаків і став табором на невеликому дніпровському острові; потім, залишивши своїх товаришів, дуже скрито подався до Бахчисарая. Там була резиденція кримського хана Іслам-Гірея.
Щоб повернути на свій бік татарського хана, Хмельницький мусив використати весь свій хист і спритність, якими славився. Спочатку його запідозрили в підступності, прийняли не як посланця, а як вивідника; він примусив себе вислухати, поцілувавши ханову шаблю і проговоривши слова клятви, яка полягала в тому, що він прирікає свою голову лезові цієї шаблі, якщо говорить неправду. Хмельницький добре знав звичаї татар і вільно говорив їхньою мовою; така церемонія зразу ж розсіяла недовір’я. Банітований описав ханові становище на Україні та в інших руських провінціях, підлеглих Польщі. Все готове для збройного повстання, сказав він. Татарська армія підніме всіх козаків, усіх селян. Багаті замки польських магнатів, здобуті скарби стократно покриють видатки на військовий похід, а Крим та Оттоманська Порта привернуть на свій бік відважних і вірних союзників. Хан відповів, що польський король справді запізнюється з виплатою данини, яку щорічно дарує орді, але поки нема офіційної відмови, не може оголошувати війну. «Зачекайте, — мовив він, — хай поляки надішлють відповідь на моє нагадування. Якщо ви розпочнете війну, я буду з вами в тому випадку, коли король не дотримає своєї обіцянки. Однак ви можете звернутися до Тугай-бея і попросити в нього кіннотників, які супроводжували б вас у поході».
Тугай-бей був ханським васалом, правителем Перекопу, але васалом не дуже покірним і майже незалежним. Та все ж вважалося, що татарський хан жив у злагоді зі своїм намісником і навіть волів мати на кордоні полководця, якого можна було послати в бій, а при необхідності й відмовитися від нього.
Повагавшись, Тугай-бей пообіцяв дати чотири тисячі вершників, але за умови, що татари складуть резервний корпус, який вступить у бій лише після того, як козаки підтвердять свій намір воювати з поляками. Звичайно татари не зволікали з військовими приготуваннями. Одержавши наказ, кожен вершник з’являвся зі своїм луком та стрілами. Вони не потребували ні возів, ні харчів; кожен воїн приводив із собою кількох коней. Татари споживали сире м’ясо вбитих коней, яке різали на тонкі скибки, а потім упродовж кількох годин розм’якшували під сідлами; як тільки з-під снігу пробивалася трава, степ повністю забезпечував їх кормом.
Воєнні приготування запорізьких козаків та союзників відбувалися на початку 1648 року. Поінформовані про те, що козаки та селяни заметушилися, коронний гетьман Потоцький та його заступник польний гетьман Калиновський, нічого не відаючи про спілку козаків із татарами, зібрали своє військо довкола Черкас. Вони скликали всі свої полки, а також реєстрових козаків під орудою гетьмана Барабаша. Крім того, зобов’язали озброюватися загони ополченців у провінціях, а задля обережності звернулися за підмогою з Польщі. Внаслідок військових приготувань почастішали репресії проти схизматів. Потоцький наказав порозвішувати прокламації, в яких під загрозою смерті мешканцям України заборонялося іти на Січ. Смертю погрожували не тільки самим втікачам, а й їхнім жінкам та дітям. Ці страшні погрози, підсилені кількома кривавими стратами, лише викликали відчай народу, вже дозрілого до повстання. На Січ прибували не поодинокі втікачі, а цілі загони. Відчай і пригнічення змінилися релігійним піднесенням і несамовитістю.