Упродовж березня 1648 року мороз, який змінювався відлигою, зробив степ неприступним, та лише не для козаків і татар. Отож коронне військо, розквартироване в Черкасах, не покидало своєї зимівки. Польні гетьмани та старшини гайнували свій час у бенкетах і гучних обідах; жовніри, які майже не діставали платні, харчувалися за рахунок місцевого населення; ніхто навіть і не подумав про те, щоб послати розвідку на південь од Черкас і виявити, де саме гуртуються загони втікачів. З Польщі не тільки не слали підмогу, а навпаки — канцлер Оссолінський писав польним гетьманам, що запорізькі січовики і не помишляють про якийсь бунт, а готуються до виправи проти турків. Дозволяючи це козакам, вони матимуть від цього вигоду. Канцлер запально ганив Потоцького за ті жорстокі заходи і радив для втихомирення краю скарати кількох польських старост і козацьких полковників, які явно завинили зловживаннями перед своїми селянами. Особливо закликав канцлер суворо поставитися до вчинку Конецпольського, старости Чигирина. Крім того, він сповіщав, що на Україну вибираються королівські комісари, аби на місці ознайомитися із скаргами. Цей лист відразу ж викликав запальні дискусії серед гетьманів. Калиновський був за те, щоб з козаками все залагодити мирним чином. Позбавлений вагомих аргументів, Потоцький впав у гнів, заявивши, що лише він має право тут наказувати. Як і вище військове командування, штаб розпався на два табори. Вважаючи, що король на їхньому боці, селяни стали більш войовничими. За той час Хмельницький простував з великим військом, за яким сунули орди Тугай-бея.
2 квітня 1648 року Потоцького оповістили про те, що повстанці зміцнюють свої позиції при злитті Тясмина з Дніпром, однак ще нічого не було відомо ні про їхню кількість, ні про їхню силу. На військовій раді Потоцький сказав, що негоже слати коронне військо проти якогось збіговиська селян, вистачає переднього загону, щоб їх розбити. Він доручив своєму синові Стефанові один військовий корпус і наказав заглибитися у степ, добре провчити запорожців. «Прямуй лісами та рівнинами, — мовив він. — Розбий Січ, скарай ту погань, а їхніх ватажків привези мені закутими в кайданах. Зроби так, мій сину, щоб ім’я твоє увійшло в історію». Одночасно гетьман Барабаш одержав наказ спускатися човнами вниз по Дніпру, підтримуючи просування війська Стефана Потоцького. Обидва корпуси, чисельність яких становила сім-вісім тисяч воїнів, мали допомагати один одному. Барабаш правив реєстровими козаками і драгунами, одягненими та вимуштрованими на прусський лад, однак майже всі вони були набрані з руських провінцій. Стефан Потоцький очолював кілька польських ескадронів, добровольців із шляхетського ополчення і нарешті декілька рот піхоти та драгунів; вони лишень називалися прусськими і носили таку форму, бо відколи солдати Тридцятирічної війни здобували звитягу, усю військову організацію запозичували в Німеччині.
Замість того щоб тримати тісний контакт з Барабашем, Стефан Потоцький заглибився у степ і, нічого не знаючи про просування ворога, після тижневого маршу та маневру несподівано опинився навпроти запорізького табору, розбитого неподалік річки, що звалася Жовті Води. За козацьким звичаєм табір був побудований великим прямокутником, оперезаним шанцями і кількома рядами возів. Місцина була вдала, і її вибір свідчив про досвід козацьких ватажків. Поляки з подивом зауважили, що повстанці зберігають глибоку мовчанку і, не встряваючи в сутички, тримають щільні ряди. Звичайно, кожна битва в степу розпочиналася низкою поєдинків. Найвідважніші воїни виходили один до одного на відстані голосу і поливали супротивника гучною лайкою; одно слово, розпочинали гомеричну війну. А тепер козаки мовчали, не ворушилися, поводили себе зовсім по-іншому. Вважаючи, що штурмувати ворожий табір буде нелегко, поляки вирішили дочекатися прибуття Барабаша й отаборилися, лишивши між собою та козаками річку Жовті Води.