Отак, не покидаючи карети, блідий Потоцький гордовито і незворушно постав перед Хмельницьким. «Бачиш кару господню, — мовив до нього переможець. — Ті, що хотіли колись мене ув’язнити, тепер є моїми бранцями». — «Рабе! — сказав Потоцький. — Завдячуй своїм союзникам, славній татарській кінноті. Без неї ні ти, ні твоя зграя розбишак не перемогли б мене!» — «Називаєш мене рабом, — відповів Хмельницький. — Що ж! І ти, і тобі подібні будете рабами». — «Він такий гордий, бо одягнений в оксамит, — вигукували козаки. — Ми дамо йому відповідний одяг». За якусь мить з Потоцького зірвали коштовне вбрання і натягли полотняний селянський одяг. Що ж до інших знатних бранців, то Хмельницький повівся з ними чемніше. Воєначальники обідали за його столом, і він наказав почастувати поляків оковитою, яку роздав своєму війську; правда, дісталася вона козакам з польських припасів.
Скликавши наступного дня коло, запорожці радилися, що мають робити з полоненими. Було вирішено, що гетьманів відправлять кримському ханові, а жовніри та молодші офіцери матимуть змогу відкупитися. У той час серед цивілізованих народів ще існував такий воєнний звичай. Як свідчать українські літописці, Тугай-бей погнав у Перекоп 8060 осіб, яких він купив або дістав у дар. 520 жовнірів і 80 офіцерів відкупилося. Даремно коронний і польний гетьмани пропонували щедрий викуп. Хмельницький відправив їх подарунком до Іслам-Гірея. «Я відмовився од їхніх 24 тисяч дукатів, — писав він ханові. — Лишаю їх твоїй світлості. Прошу шляхетно з ними повестися. Це поважні вельможі, які зможуть колись оцінити твою ласку».
Сповіщаючи Запорізьку Січ про свою перемогу, Хмельницький посилав старшинам дарунки, повертав у двократному розмірі відзнаки, відібрані в них польськими управителями. Замість срібної бойової булави, символу гетьманської влади, надсилав дві; замість одного — два бунчуки. До цього додав ще й 300 дукатів для січової церкви, а також тисячу дукатів для частування пивом новоприйнятих до січового братства. Здобич, узята в поляків, була величезна. Хмельницький одержав тринадцять возів, наладованих різними коштовностями, і кажуть, що козаки, які на початку воєнних дій ходили в лахмітті, тепер одягалися так барвисто, що, за наївним свідченням одного літописця, здалеку їхній табір виглядав так, як поле розквітлого маку.
ОПОВІДЬ ДРУГА
Через кілька днів після корсунської перемоги Богдан Хмельницький розбив свій основний табір у Білій Церкві, щоб зайнятись організацією війська та уряду. Він не захотів прийняти гетьманське звання, яке пропонували козаки, бо казав, що лише король може наділяти таким титулом. З усіх ознак військового керівництва він прийняв лише печатку Запорізького війська. Фактично він був визнаним проводирем не лише козаків України, а й усього руського люду, натхненного його славою і звитягами. Саме як такий регіментар він очолив раду 70-тисячного війська і, незважаючи на войовничий запал новобранців, переконав її відправити послів до Варшави для ведення мирних переговорів.
Владислав помер 2 травня 1648 року, за два тижні перед Корсунською битвою. Вдаючи, що нічого про це не знає, Хмельницький написав йому дуже покірного листа, запевняючи у своїй відданості і прохаючи полегшити страждання співвітчизників. «Зуживши всі способи відстояти свої права, — писав він, — козаки у відчаї взялися за зброю. Вони готові скласти її, якщо Ваша ясновельможність накаже, щоб з ними поводилися так, як цього заслуговують вірнопіддані Речі Посполитої». Закінчуючи листа, він благав короля якнайскоріше прислати на Україну королівських комісарів, які дізналися б правду і зарадили лихові, заподіяному свавіллям польських управителів. Одночасно Хмельницький одержав листа від брацлавського воєводи Кисіля, який, будучи православної віри, часто з прихильністю ставився до прохань своїх одновірців і був у сеймі немовби довіреною особою козаків. Кисіль дякував Хмельницькому за його миролюбні наміри, закликав прогнати геть татарів і обіцяв, що тепер уже скарги України будуть вислухані. Проводячи переговори, Хмельницький прискорював військові приготування. З усіх сусідніх провінцій від Дніпра на Україну правували селяни, щоб вступити до війська Хмельницького. Стати козаками, тобто вільними людьми, — таким було бажання усього руського люду. Однак виглядало, що Хмельницький та старшина Запорізького війська більше клопоталися давніми козацькими привілеями, ніж звільненням селян, хоча перемога під Жовтими Водами та Корсунем пробудила у всіх південних провінціях прагнення до повної незалежності. «Геть панів! Геть чужинців! Дідівську віру!» — таким був загальний клич там, де селянство належало до православної віри. Духівники разом з єпископами першими роздували вогонь повстання, закликаючи з амвонів до помсти гнобителям православної віри, тобто католикам і жидам. Професійні вояки-козаки, здобувши перемогу, не виявляли жорстокості до жовнірів, шануючи їхню відважність; зате українські селяни, збунтовані раби та релігійні фанатики ставали безжалісними, коли битва складалася на їхню користь. У той час, коли Хмельницький старався поповнювати свої загони досвідченими воїнами, на чолі повсталих кріпаків ставали відчайдушні та жорстокі авантюристи. Озброївшись косами, піками та ціпами, вони грабували поодинокі маєтки, безжалісно винищували католиків, жидів, які потрапляли їм під руку. Особливо ненависними для них були жиди. Звичайно, жид був інтендантом чи розпорядником польського пана. Він давав позичку своєму хазяїнові і за те мав дозвіл виснажувати селян податками. Руський люд приписував жидам усі зловживання, всі здирства, яких зазнавав. Його помста була жахливою. За кілька тижнів був зруйнований не один замок, спалений не один маєток, зненацька захоплено і жорстоко пограбовано кілька міст. Найбільш жорстокі розбійники, мастаки на вигадування страшних мук, називалися гайдамаками — від татарського слова, що, мабуть, означає партизан. Звісно, козаки не допустили б до того, щоб ця невгамовна маса влилася в їхні ряди і прибрала їхнє ім’я. Якийсь Морозенко, про якого ще дотепер згадують волинські селяни, вирізував довгі смуги шкіри на шиях польських та жидівських жінок, яких вони зустрічали; це називалося «дарувати червону стрічку». Один з полковників Хмельницького Ганжа покинув його військо й очолив повстанців Поділля. Підступно захопивши місто Немирів, він знищив усіх шляхтичів та шість тисяч жидів. Нестерівський замок, у якому знайшла захисток більша частина шляхетних родин Поділля, спробував чинити опір. На озброєнні в Ганжі було кілька гармат надто малого калібру, щоб пробити отвір у мурах замку. Однак гарматними пострілами вони нищили покрівлю будівель і безперервно виснажували захисників. Ті пішли на переговори і запропонували викуп. Гайдамаки відповіли, що погодяться на викуп лише зі сторони поляків, але не від жидів. «Вони є нашими кровними ворогами, — пояснювали гайдамаки, — і ми відступимо лише тоді, як ви дасте їх нам у руки». Повагавшись трохи, поляки вигнали жидів за мури замку. Нещасні ізраїльтяни, змирившись з такою долею, повиходили за захисні вали разом з жінками та дітьми, волаючи про кару господню на голови тих боягузів, які прирекли їх на смерть. Кажуть, що побоїще тривало три дні і супроводжувалося страшною жорстокістю. Втомившись од тієї різанини, бунтівники взяли в поляків викуп і забралися геть. Та назавтра з’явився якийсь інший ватага, довершив розорення замку і винищив решту його мешканців.