У той час, коли руські воєводства заливали моря крові, Хмельницький не покидав свого головного штабу в Білій Церкві, роздмухував вогонь війни, удавав, що не підтримує жодних контактів з повстанцями, котрі, однак, майже всі оповіщали його про свої набіги. Він навіть вів переговори з удовою Владислава та польським урядом. По смерті короля примас Гнєзна скликав надзвичайний сейм і, відповідно до звичаїв краю, узяв керівництво державою в свої руки. Небезпека була такою великою, що на першому ж засіданні сейму було ухвалено зібрати військо чисельністю 36 тисяч воїнів, крім ополченців з кожного воєводства. Регулярне військо або, як його називали, коронне мало складатися лише із шляхти та найманців-чужинців, бо озброювати селян означало ще більше розпалювати вогонь повстання. На ці приготування до Варшави несподівано прибувають козацькі посланці. Вони постали перед сеймом, виявляючи велику покору, і після неодноразових запевнень у своїй прихильності Речі Посполитій стали перепрошувати за те, що взяли до рук зброю; говорили, що покійний король наказав їм будувати човни, лаштуватися до війни з турками, обіцяючи взамін нові вольності. Вони радо на це погодилися, однак, зазнавши незабаром крайньої жорстокості від місцевих магнатів, змушені були відповісти силою на силу.
Вони говорили чистісіньку правду, однак їхні слова викликали справжній вибух у сеймі. Радники покійного короля були звинувачені у зраді батьківщини — у пошуках миру з козаками. Звинувачені Оссолінський та Кисіль зовсім справедливо заперечили, що вони не давали ніяких обіцянок від імені Владислава. Вони твердили, що козаки своєю мерзенною брехнею намагаються внести розкол у стан польської шляхти, проте допускали, що скарги з України небезпідставні. На їхню думку, не треба було квапити воєнні дії. Мир, досягнутий ціною навіть певних уступок, вартує більше, ніж круті заходи. «Пригадайте собі прислів’я, — говорив Кисіль, — і не беріть вовка за вуха. Покладіться на час та обставини і визнаєте правоту посполитого люду».
Більшістю голосів Оссолінський та Кисіль були виправдані, і сейм вирішив розпочати переговори з козаками. Канцлер повідомив про це Хмельницького офіційним листом, адресованим Запорізькому війську. Зробивши докір повстанцям за те, що вони взялися за зброю і уклали спілку з кримським ханом, сейм пообіцяв їм повну амністію, якщо вони звільнять усіх бранців і відшкодують заподіяні збитки. Повідомлялося також, що на Україну вирушить комісія на чолі з Кисілем, яка вивчить усі їхні претензії і розробить необхідні заходи, щоб у тому краї запанував спокій.
Кисіль, котрий, певно, був автором цього листа, а крім того, обіцяв Хмельницькому своє посередництво в сеймі, написав одночасно листа зовсім протилежного змісту до московського царського двору. Він твердив, що повстання козаків в українських воєводствах неодмінно перекинеться на Московію, тому в інтересах царя, як і Речі Посполитої, якнайскоріше придушити заворушення на Україні, і якщо обидві імперії об’єднають свої зусилля, вони дуже легко поставлять на місце те небезпечне і непоправне козацьке плем’я, яке має такий згубний вплив.
Гінця з листом до царя перехопив козацький дозор, депеша опинилася у Хмельницького. Звісно, він не дізнався нічого нового про щирість Кисіля. Проте нікому не поскаржився, хотів виграти час для воєнних приготувань і був зацікавлений у продовженні переговорів. Отож Хмельницький надіслав свою відповідь, запевняючи, так само, як і його посли, у своїх миролюбних намірах і відданості Речі Посполитій, однак на претензії сейму відповів своїми власними. За його словами, лише Вишневецький винен у тому, що війна стала такою жорстокою. Це він показав взірець насильства і жорстокості. Чи ж варто дивуватися, що якийсь неотесаний Кривоніс виявився безжалісним у своїх вчинках? Адже князеві Вишневецькому годі вибачити таку крайність через якусь там його неосвідомленість чи низьке походження. Хіба ж можна судити козаків так само суворо, як польського шляхтича, навіть допускаючи, що вони скоїли подібний злочин? Аби похизуватися своєю справедливістю, Хмельницький наказав заарештувати Кривоноса і протримав його кілька годин прикутим до гармати. За його наказом було скарано на горло кількох зайшлих розбишак. Та вже незадовго після того Кривоніс, потрібний Хмельницькому соратник, був звільнений і повернув собі його ласку. Повсталі продовжували спустошення і, радше керовані порадами Хмельницького, ніж ним стримувані, кидали свої відчайдушні ватаги аж до передмість Варшави.