Коли Кисіль з призначеною сеймом комісією вирішив податися на Україну, його поїздка безперервно відкладалася через різні нові перешкоди. То шлях їм перетинали озброєні ватаги і треба було витратити багато часу, щоб з ними переговорити, хоча комісари й показували пропускні свідоцтва з печаткою Запорізького війська, а крім того, мали ескорт регулярного козацького війська. То поширювалися чутки, що депутація з України була посаджена на палю у Варшаві, і збунтована чернь хотіла для відплати порубати комісарів. У кожному місті, в кожному селі їхня поява викликала бурхливі сходини люду, який із зброєю в руках обговорював умови миру, що йому хотіли нав’язати. Діставшись врешті-решт до українського прикордоння, польські депутати з жахом дізналися, що неподалік перебуває Хмельницький на чолі 80-тисячного війська. Він переказував їм, що всі його зусилля для укладення миру виявилися даремними, тому не хоче всупереч волі народу вести переговори з Польщею. У розпачі Кисіль не спробував навіть з ним зустрітися і подався зі своїми супутниками в польський табір, розбитий у Глинянах.
Сподівання на мирне вирішення проблеми затримало воєнні приготування поляків. Пам’ятаємо, що коронний і польний гетьмани були татарськими бранцями. Треба було призначити інших воєначальників. Якийсь час гадали, що булаву командуючого одержить Вишневецький, але своєю пихатістю він нажив багатьох ворогів, та й був надто гордий, щоб випрошувати голоси рівних собі. Крім того, вважали небезпечним обирати людину, відому своєю ненавистю до козаків у той час, коли з ними ведуться переговори. Сейм призначив командувачем коронного війська багатого і впливового князя Домініка Заславського, більш знаного розкошами і пристрастю до розваг, ніж військовим талантом. Його помічниками стали Конецпольський, юнак сміливий до відчайдушності, але, як і його начальник, неспроможний керувати воєнними операціями, і Микола Остророг, який у той час вважався серед своїх співвітчизників відомим ученим, бо мав бібліотеку. Хмельницький добре їх знав і серед козаків називав їх глузливими прізвиськами. Заславський був «периною», Конецпольський «дитиною», а Остророг «латиною».
Обурений тим, що сейм надав перевагу таким нікчемним людям, Вишневецький поклявся бути безстороннім спостерігачем назріваючої битви, однак при перших пострілах войовничий запал князя поборов його стриманість, і він знову взявся за зброю, підняв кілька військових загонів і вирушив у похід, готовий провадити свою власну воєнну тактику, ігноруючи накази регіментаря, призначеного сеймом.
Але й коронне військо, так само, як і він, не поважало своє військове керівництво. Замість того, щоб правувати в генеральний штаб Заславського у Глинянах, значна частина шляхтичів приєдналася до Вишневецького.
За їхнім прикладом пішло кілька капітанів-чужинців. Таким чином, коронне військо за своєю чисельністю і рівнем вояків було значно слабше, ніж це вважалося на сеймі. До того ж, воно було знесилене великою кількістю спорядження та людей, котрі не брали участі в битвах. За місцевими звичаями польські магнати навіть у військових походах оточували себе надзвичайними розкошами, що, певно, перевищували розкоші їхніх пишних замків. Один капітан чи навіть звичайний гусар потребував кількох возів з наметом, обставою, інколи срібним начинням, не кажучи вже про різноманітну провізію. Вуздечки та кінська збруя були з важкого срібла. Оксамитові чепраки були оздоблені золотом або перлами. Вони чванилися тим, що в польових умовах мають не менш пишні столи, ніж у Варшаві, так само довго бенкетують. Багато польських вояків, як і їхні предки скіфи, возили все своє майно за собою. Отож за військом тягнулися довжелезні обози, наладовані всяким непотребом, воно мусило харчувати натовп слуг та блазнів, від яких годі було чекати якоїсь допомоги. Один польський історик, свідок тієї нестримної розкоші, зауважував, що у стані Заславського було більше срібла, ніж свинцю.
Вражений і стривожений безладдям, що панувало в його війську, Заславський вирішив поступитися своїм гонором головнокомандувача, спонукати Вишневецького діяти разом для спільного порятунку. Він подався у стан князя й ім’ям вітчизни закликав об’єднати їхні зусилля. Завагавшись на якусь мить, Вишневецький ладен був поступитися, коли ж то якесь необережне слово поранило його честолюбство. Вдалося лише вирвати його згоду брати участь у військових радах. Що ж до об’єднання свого корпусу з коронним військом, то цього навіть не хотів слухати і став окремим табором за кілька миль від штабу головнокомандувача.