Таким ось ладом поляки наступали на козаків. Хмельницький скликав основних ватажків повсталих і зібрав майже стотисячне військо. Правду кажучи, переважну більшість його воїнів складали селяни, котрі щойно покинули свої лемеші і мали на озброєнні лише ціпи та коси; однак його українські козаки, здавна згуртовані в загони, були відважними та войовничими і являли собою більшу силу, ніж дві разом узяті польські армії. Під їхні прапори пристало багато добровольців, воїнів-професіоналів, донських козаків, волохів, угрів, шукачів пригод з різних країв. Нарешті з добірними частинами прийшов йому на допомогу Тугай-бей, перекопський мурза, якого Хмельницький називав «душечкою», «відважним соколом». Козаки розбили табір під Пилявцями, селищем, оточеним болотами і лісами. Перед ними текла досить широка ріка Пилява. Щоб спонукати поляків рушити бродом, козаки не зміцнювали оборону берегів, хоча передній край і обидва крила були захищені ярами і завалами дерев. До кількісної переваги та абсолютного послуху війська Хмельницький додав ще й повну обізнаність завдяки своїм вивідникам. У той же час поляки, котрих усі волинські селяни вважали своїми ворогами, діставали неповні, а часом і навіть підступні свідчення.
Хмельницький ніколи не поспішав починати бій, якщо можна було вдатися до хитрощів. Він знав, що з кожним днем сили його війська зростають, а сили ворога зменшуються. Як тільки коронне військо з’явилося на берегах Пиляви, він написав Заславському, що, стомлений громадянською війною, мріє лише про спокій і просить його визначити умови миру, бо певний, що ніхто справедливіше від нього цього не зробить. Пастка була очевидна, й неважко було побачити, що Хмельницький хоче виграти час, чекаючи підходу Тугай-бея. Проте початок переговорів був із захопленням зустрінутий головнокомандувачем, який тішив тим свій гонор. Більшість шляхтичів, однак, вважала, що вистачить однієї битви, аби завершити війну, обурювалася новим зволіканням і звинуватила Заславського у змові з керівником козаків.
Зібралася військова рада, і як то бувало на всіх зібраннях польського сейму, дискусія перетворилася у гострі звинувачення та окремі перепалки. Щойно прибувши в табір, Кисіль, як звичайно, підтримав більш поміркованих, його грубо образили, відверто звинувативши в державній зраді. Запально вимагаючи розпочати бій, не в силі більше стримуватися, Вишневецький з такою огидою говорив про млявість, з якою ведеться війна, що Заславський був змушений скористатися своєю владою головнокомандувача і припинити суперечку. «Звичайно, — мовив він, — перемога не викликає сумніву, але якими будуть її наслідки? Якщо ми знищимо ворога, найбільше втрачу я. Саме мої селяни становлять основну силу бунтівників. Чи ж повинен їх убивати, якщо можу спокійно утихомирити? Дуже добре розумію тих наших добродіїв, які не мають маєтків у руських воєводствах і бажають битися. Щодо мене, то я не прагну знищувати своїх селян. Я ж не буду сам обробляти землю і зовсім не соромлюся, що ладен тим людям вибачити, якщо вони будуть мені послушні». Розсердившись, Вишневецький вернувся у свій табір, поклявся більше не зв’язуватися з такими незугарними полководцями. Як би там не було, комісари для ведення переговорів з козаками були визначені, на розмови з ними втрачено аж два тижні, а за той час повстанці щодня одержували підмогу і, не припиняючи воєнних дій, грабували та плюндрували замки на очах польського табору. Врешті-решт Заславський зрозумів, що його дурили: одержав від Вишневецького повідомлення, що походом ідуть татари і незадовго приєднаються до козаків. Довго не хотів цьому вірити, та врешті, змушений подивитися правді у вічі, відступив перед вимогами своїх офіцерів і прийняв рішення іти на ворога.
Ми вже казали, що річка Пилявка розділяла два ворожі стани. Річку перетинала вузька гребля, що виходила на рівнину. Козаки звели свої укріплення довкола пилявецького замку, який Хмельницький обрав для свого штабу. 20 вересня 1648 року коронне військо, поділившись на три частини, форсувало Пилявку, не зустрівши з боку козаків особливого опору. Перейшовши греблю, центральна частина розвернулася на рівнині; правий і лівий корпуси подолали ріку бродом, однак наштовхнулися на сильного супротивника, що окопався у густому лісі, в який годі було проникнути. Центральна група, що відкинула козаків у їхні шанці, була сповнена завзяття і вимагала негайного наступу. «Ще один гарматний постріл, — кричали жовніри, — і курник буде наш! — вони показували на пилявецький замок. Проте Заславський вважав, що для одного дня цього досить і зупинився.