Гетьман вільно розмовляв польською мовою, однак використовував козацьку мову, певно, для того, щоб його краще розуміли полковники, а може, щоб у всьому наслідувати незалежного володаря.
Назавтра Кисіль застав Хмельницького більш зібраним, але не менш гордим та різким. Благав його зважити на їхню спільну віру. «Чи ж ваша світлість хоче, — запитував він, — віддати на поталу нечестивцям Польщу та руську землю, православну віру і наші святі церкви? Може, маєте якусь особисту образу? Дістанете сатисфакцію. Чаплинський вас образив — він буде покараний. Якщо Запорізьке військо не досить велике, якщо йому бракує землі, король готовий піти на додаткові поступки. Може, хочете збільшити його з 15 до 20 тисяч? Назвіть кількість. Якщо козаки хочуть воювати, чи ж то не краще воювати з поганцями, ніж із християнами? Повірте мені, що його величність буде вдячна, якщо ви відведете свої війська на кордон».
«Досить балачок! — вигукнув Хмельницький. — Мали час говорити зі мною, коли Потоцький проганяв мене за Дніпро. Мали ще час після жарту на Жовтих Водах, після Корсунської битви, навіть після Пилявців, а тепер — пізно. Але я вам висловлю все, що думаю. Отож слухайте: я хочу звільнити весь народ руський од лядської неволі. За мною піде двісті, триста тисяч козаків. Ціла орда сяде на коней. Уже ідуть ногайці. Неподалік від мене Тугай-бей, мій брат, моя душечка, єдиний на світі сокіл! Він піде туди, куди я лишень забажаю. За мною Україна, Поділля, Волинь. Я дійду до Вісли, глядітиму на ляхів, де б вони не були.
Сидіть, ляхи! Мовчіть, ляхи! А надто кричатимуть за Віслою, то заспокою їх. Не хочу на Україні ні князя, ні шляхтича, а схоче котрий наш хліб їсти, хай буде послушний Запорізькому війську і навіть не думає іти проти короля!»
Мовлячи ці слова, гетьман тупотів ногами і рвав на собі волосся. «Він виглядав немов якась фурія, а від його голосу ми аж ціпеніли», — писав один із комісарів, свідків цієї сцени. У мові Хмельницького можна помітити незмінну повагу, з якою він ставиться або вдає, що ставиться, до королівської влади. Нема для нього після інтересів Запорізького війська інтересів дорожчих від королівських. Чи бачив він, як політик, серйозні вади польської конституції, а може, згадував ті часи, коли разом із Владиславом плекав проти неї змову і сподівався знайти в його наступникові спільника в боротьбі з тією шляхтою, з якою поклявся воювати до скону?
Жив у ті часи в Переяславі польський шляхтич на прізвище Митяговський, який зазнав у Польщі переслідувань за свої релігійні переконання. Був аріанцем. Тоді в Польщі проживали аріанці. Змушений рятуватися, знайшов притулок серед козаків, які не дуже добре знали, хто такі аріанці, але гарно його прийняли як людину, що страждала від католиків. Хмельницький дорожив ним і ставився до нього навдивовижу доброзичливо. Отож королівські комісари звернулися до Митяговського, благаючи його скористатися із свого впливу на грізного гетьмана. Митяговський увійшов до покою Хмельницького і відважно спитав, що той думає робити. Звісно, він не триматиме комісарів заложниками, бо навіть невірні не чинили такого злодійства, а тому повинен відправити їх із категоричною ультимативною відповіддю. Гетьман витягнув з-під сукна папір, на якому були викладені українською мовою, не вельми дипломатичним тоном такі пункти, які він просив передати комісарам:
1. В українських воєводствах ліквідується уніатська церква і будь-яка згадка про неї.
2. Не буде ніяких католицьких чи уніатських церков.
3. Київський митрополит матиме перший найвищий чин після польського примаса.
4. На українських землях воєводи і каштеляни належатимуть лише до православної віри.
5. Запорізьке військо дістане всі колишні привілеї.
6. Гетьман підлягатиме лише його королівській світлості.
7. Усі жиди негайно покинуть межі України.
8. Ярема Вишневецький ніколи не здійснюватиме військового командування.
Читаючи цей ультиматум, комісари переглядалися, немов приголомшені, і не могли вимовити ні слова. Нарешті, аби нав’язати якусь розмову, Кисіль спитав Хмельницького, якою буде чисельність війська і що він повинен доповісти королю про кількість реєстрових козаків.
— Навіщо кількість? — відповів Хмельницький. — Буде стільки, скільки я бажатиму.