Козацьке військо складалося приблизно з двадцяти полків, названих за тим районом, де вони формувалися. Одне чи кілька сіл складали сотню або центурію. Однак більшість з них набагато перевищувала встановлену сотню людей. «Скільки має село, стільки має сотня», — казали козаки. Деякі сотні налічували понад тисячу козаків. Узагалі в кожному полку було двадцять сотень. Сотні ділилися на курені чи загони, що складалися з мешканців того ж хутора, інколи тієї ж садиби. Отже, це військо було, як бачимо, військово організованою руською людністю. Вважають, що воно налічувало понад 200 тисяч воїнів.
Татари вирушили на з’єднання з козаками на початку червня. Не лише вся кримська Золота орда, а й ногайці, буджацькі татари і степовики аж до черкеський племен відгукнулися на клич Хмельницького. Порта віддала під оруду Хмельницького 6 тисяч яничарів. Казали, що з часів Тамерлана ніколи ще таке чисельне військо не з’являлося в Європі. Жоден із тих воїнів не діставав ні платні, ні спорядження. Їхньою платнею та харчем мало стати пограбування Польщі.
При вістці про таку варварську навалу польські регіментарі скликали військову раду, аби визначити найзручніше місце для оборони. Остророг пропонував стати табором під Кам’янцем, найкращою польською твердинею, в якій при невдачі можна було знайти надійний захисток. Інші ж пояснювали, що, залишивши Волинь, зміцнюють ворога за рахунок усього населення тієї провінції, а крім того, відчиняють двері для спустошення Речі Посполитої. Більшість підтримала Фірлея, висловившись за Збараж: покладались на добре укріплений замок, прикривали Польщу і, врешті, простягали руку Вишневецькому, котрий уже розташувався неподалік із значним корпусом добровольців. Сама присутність цього відважного полководця-щасливчика мала вселити мужність жовнірам, які хвилювалися та непокоїлися від чуток, що передували появі ворожих загонів. Як тільки козацьке військо заворушилось, князь Ярема Вишневецький покинув обійми своєї юної дружини, зібрав шляхтичів, найманців та друзів і, не чекаючи королівського наказу, розпочав воєнні дії. Лянцкоронський подався в його табір і благав від імені вітчизни забути зло і приєднатися до тієї невеликої жменьки сміливців, які вирішили принести своє життя на її жертовник. Він додав, що Фірлей готовий поступитися йому керівництвом військом. «Господеві не буде милим, — вигукнув Вишневецький із слізьми на очах, — якщо я позбавлю цю шановану стару людину честі, якої вона удостоїлася од короля та Речі Посполитої! В мене лише невеликий загін погано озброєних і споряджених воїнів, та вони готові сповнити свій обов’язок. Розраховуйте на мене, завтра з ними прибуду!».
Благородна поведінка князя викликала радість у всього війська, додала йому впевненості. Готові до дезертирства жовніри з піднесенням гуртувалися довкола своїх командирів. Кожен присягався, що радше загине, але не відступить. Табір розбили під Збаражем, і один інженер, знаний своїм досвідом, накреслив план оборони табору. Кожен корпус, у залежності від зайнятої позиції, мав спорудити частину лінії оборони. Однак робота посувалася повільно. Через кілька днів виснажливої праці помітили, що лінія окопів надто довга для тієї кількості війська, що повинно їх займати. Довелося усе починати за новим планом. Але позиція була сильна. Польське військо одним крилом сягало Збаразького замку, а другим — непрохідного драговиння.