Напад козаків і татар на колону, що йшла по Збаразькому шляху, був також і несподіваним, і навальним, але тут польське військо, що рухалося під опікою короля, краще підготувалося і стійко відбило удар. Залишивши у Зборові кілька піхотних рот, які повинні були стримувати чернь, що вже била на сполох і бралася за зброю, аби приєднатися до козаків, король відвів своє військо на правий берег Стрипи; наказавши знищити позаду себе мости, він прийняв утікачів з другої колони і приготував цю невелику армію до бою. «Або тут загину, — говорив він жовнірам, — або потраплю у татарський полон, та ніхто не побачить, щоб повернувся спиною до поля бою». А супротивник уже в кількох місцях переходив Стрипу і завдяки своїй переважаючій силі водночас з двох флангів оточував королівське військо. При наближенні козаків їм назустріч погнав чвалом якийсь польський вершник і крикнув, що вони мають підкорятися гетьманові Забузькому, котрого нещодавно призначив король; Хмельницького ж оголошено безбожником і зрадником, за його голову призначено винагороду в 10 тисяч дукатів. Треба було мати неабияку зухвалість, щоб сповіщати щось подібне, і лише завдяки прудкості свого коня той оповісник це був порубаний козаками. Зав’язалася велика сутичка. Козаки завдали основного удару в центр королівського війська, де стояло ополчення. Тричі здригалися захисні лінії поляків, тричі командири повертали їх до бою.
Зробивши кілька вдаваних атак на праве крило, татарська кіннота враз ринула в центр, створивши значний прорив. Страх охопив лави жовнірів і втікачі хвилею посунули на поставлені квадратом вози із пожитками. В цю ж мить на лівий фланг до короля прискакав вершник, увесь заюшений кров’ю; він крикнув, що все пропало, і хай король рятується. Нічого не відповівши, Ян Казимир поскакав назустріч утікачам і вигукнув: «Панове, не лишайте свого короля, не зраджуйте вітчизну!». Він хапав коней за стремена і примушував вершників чинити опір ворогові. Його благання, його погрози та особистий приклад припинили безладну втечу. Кілька рот німецької піхоти, що дотепер стояли в резерві, на якийсь час зупинили татар швидким вогнем. З правого флангу, де військом командував Оссолінський (польський канцлер при потребі мав бути і регіментарем), прибуло кілька свіжих загонів і битва розпочалася знову. Однак противник діставав щоразу нові підкріплення. Не перестаючи відбивати атаки суперника, уперто тримаючи оборону, поляки все-таки відступили під тиском незборної сили ворога. Вже вечоріло, коли вони підійшли під свій останній захист — до возів. Козаки з татарами зупинилися. Були певні, що здобич не вихопиться їм з рук, і вирішили дати їм кілька годин для перепочинку.
У той час, коли перед возами нашвидкуруч сипали земляний вал, у короля зібралися командуючі польським військом. Усі вони були на конях, дехто поранений, закривавлений. Обличчя пригнічені. Лише король зберігав шляхетну гордість, свідомий того, що сповнив свій обов’язок. Навіть найвідважніші з-посеред них вважали, що не варто пробувати щастя у новій сутичці. Ніхто не наважився пропонувати опір у незакінчених окопах, без харчів, без надії хоч на яку-небудь підмогу. Після доволі тривалої мовчанки один із генералів мовив схвильованим голосом, що все ще можна поправити, якщо врятується король. За всяку ціну треба спробувати потайки вивести його з табору, який нема більше змоги захищати.