Однак Ян Казимир відповів: «Ні, я хочу жити або вмерти з вами». Ще хтось запропонував скористатися з темряви і піти у прорив. Але це повважали нездійсненним, враховуючи, що військо виснажене і занепало духом. Сповнений енергії, старий генерал Арцішевський твердив, що можна було б без великих втрат досягти Збаража, якщо з боєм прорватися до сусіднього переліску. Та чи застануть Збараж у руках поляків і що вони виграють, привівши туди розбите і деморалізоване військо? Ніхто не підтримав цієї пропозиції. Слово взяв Оссолінський: «Бачу лише один шлях для порятунку, — мовив він. — Треба роз’єднати ворога, відокремити татар від українських воїнів. Хай король напише ханові листа, нагадавши, що колись Владислав зробив йому значні послуги. Хай пообіцяє данину, і я смію надіятися, що цей крок його світлості розчулить татарського хана».
Усі пристали на цю пропозицію, яку відразу ж взялися втілювати. Ян Казимир чи то написав, чи лише підписав листа, що мав потурати чванству хана. Король звертався до нього як до рівного собі і лагідно докоряв за те, що незалежний володар пристав до зграї бунтівників, своїх давніх ворогів, які при першій же нагоді повернуть зброю проти нього і, скориставшись із поданої допомоги, сплюндрують його власний край. Звісно, парламентер, якому було доручено цього листа, мав ще й усні обіцянки, аби вдовольнити пожадливість татарина.
Відправивши послання, король довго молився перед іконою Богородиці, покровительки Польщі, а потім упав на жмут соломи і на деякий час заснув. Та незабаром його розбудили. Серед війська розповсюдилася чутка про те, що король та дехто із знатнішої шляхти збирається потайки залишити табір, кинувши жовнірів напризволяще. За якусь мить усі були на ногах. Одні готувалися до втечі, якісь жовніри бралися грабувати вози, хтось запрягав коней, хтось лементував, що все пропало і лише вночі мають єдину можливість уникнути смерті або полону. Якийсь ксьондз розбудив короля. Не вагаючись, той скочив на першого-ліпшого коня і, в оточенні свого почету та охорони, при світлі смолоскипів виїхав перед збунтовані загони. «Ось я, діти мої, — вигукнув Ян Казимир. — Чи ви впізнаєте свого короля! Господь покарав нас, та він милосердний і завтра з його ласки ми можемо перемогти. Вірте мені, що в жодному разі я не покину вас, і якщо на це Божа воля, то я готовий покласти голову разом з вами». При цих словах старі жовніри плакали. Кожен присягався, що загине біля ніг свого монарха.
Розвиднілося. Козаки самі розпочали одночасний наступ на Збараж і на польський табір. При сприянні мешканців вони оволоділи містом, знищили його невелику залогу і, розгорнувши свої бойові порядки в тилу польського табору, там, де не було ні шанців, ні укріплень, узялися його обстрілювати. Виглядало, що готуються до наступу. Тепер їх було ще більше, ніж учора, і щохвилини шляхта чекала, що вони прорвуться між поставлені вози. Аж тут хтось вигукнув: «Доволі!». Побачили, як виїхав на коні Хмельницький і наказав своїм козакам відступити. Обложені полегшено зітхнули. Незадовго в королівський табір прибув татарський мурза з листом від Іслам-Гірея. За східною ввічливістю, хан вітав королівську світлість, дорікав, що так пізно одержав від короля вістку, аж мусив особисто вирушити на його пошуки. «Ми тепер твої гості, — додав він. — І ти можеш прислати до нас свого канцлера чи якусь іншу довірену особу, з якою ми вели б переговори». Хоча тон цього листа був трохи глузливий, виглядало, що хан схильний до миру, і тепер ішлося лише про ціну, яку він за це правитиме.
Разом із листом від Іслам-Гірея татарин привіз листа Хмельницького, писаного латиною — чи то гетьман зважував на традиції польської канцелярії, чи, може, хотів приховати його зміст від своїх спільників-татар. Кількома словами Хмельницький нагадував королеві про своє власне нещастя і лихоліття рідного краю. «Я не бунтівник, — писав він. — Знайшов притулок біля стіп його величності кримського хана в надії, що він допоможе мені знову завоювати вашу прихильність. Краще б мені вмерти, ніж жити ворогом мого добродійного повелителя. Я готовий передати Забузькому булаву та хоругву, одержані з рук вашої світлості, лишень щоб був певний у прихильності свого короля. Бажаю лише одного — прожити свої останні дні в мирі, під захистом королівської милості».
Що ж сталося у ніч після Зборівської битви? Історики висловлюють щодо цього лише здогадки. Якщо вірити більшості польських авторів, то король відмовив хана од його спілки з козаками, здивувавши його насамперед своєю мужністю, а потім підкорив шляхетною поведінкою. Інші ж стверджують, що Ян Казимир купив цей мир з татарами. Всі, однак, сходяться на думці, що козацький гетьман не мав ніякого впливу на переговори, та й навіть сам договір був укладений без його участі. Одно слово, його спільники принесли його в жертву.