На нашу думку, ні одна, ні друга здогадка не є правдива. Іслам-Гірей не був Александром, котрий, подолавши якогось князя, повертав йому володіння з поваги до виявленої мужності. Безперечно, принадливість великої суми грошей могла рішуче вплинути на ватажка грабіжників, які жили тільки війною, проте становище поляків було таким, що вони здатні були запропонувати лише те, що мали в руках. Чи та данина, яку були спроможні сплатити, дорівнювала грабункові королівських фургонів та міст? Далі побачимо, як важко було Янові Казимиру знайти кошти, щоб вручити ханові відповідний завдаток. Врешті, якщо навіть допустити, що татарський правитель чи його державці спокусилися обіцянками, висловленими вночі після битви, то вистачало б лише одного слова Хмельницького, аби кинути козаків на штурм польського табору і захопити його, перш ніж татари укладуть угоду. Все зводиться до того, що навпаки — вплив Хмельницького на свого спільника був могутній, і гетьман поводився стримано та рішуче, щоб не дозволити татарам зловживати тією перемогою. Вірний своїй політиці, гетьман у Зборові був такий самий, як і під Пилявцями; він тримав суперника під своїми ногами. Якщо б доконав його, що б на цьому виграв? Поділ трофеїв королівського табору з татарами, а потім, незадовго, потреба сперечатись з ними за володіння країною, відстоювання її у боротьбі з іншими володарями, з іншими, могутнішими, народами, яких дратуватиме той нерозсудливий чоловік, що віддав християнські землі на поталу нечестивцям. Як ми вже казали, Хмельницький знав, що не повинен ставати монархом, якого б визнавали його сусіди; однак він хотів правити під покровом когось іншого, і на цей раз Польща видалась йому такою роздробленою, що він тішив себе думкою, що недовго її боятиметься. Та він знову помилявся.
Канцлер Оссолінський від імені короля та ханський візир Сефер-Казі дуже скоро домовилися про умови миру. Татари хотіли тільки грошей — 90 тисяч дукатів, які сплачувалися б щорічно; крім того, ще й 200 тисяч дукатів за воєнні витрати. Візир вимовив «данина», і уповноважений польський представник збунтувався у своїй гордості. «Поляки — вільний народ, — вигукнув він, — і нікому не сплачують данину! Вони готові зробити подарунки своїм друзям і віддячитися добровільним даром за надану їм допомогу, але ніколи не погодяться стати данниками».
«Данина, подарунок, добровільний дар — що там значить слово? — з посмішкою відповів Сефер-Казі. — Найважливіше зійтися на сумі».
У військовій казні Яна Казимира було лише 30 тисяч дукатів; їх могли дати готівкою татарам, окрім подарунків візирю та кільком іншим воєначальникам. Коли переговори вже скінчилися, показався Хмельницький, повагом вклонився польському канцлерові, проте не брав жодної участі (принаймні так здавалося) у складанні угоди, яку збиралися уже підписати. Та в ній були враховані інтереси козаків і поміщалися всі статті, запропоновані, чи, радше, нав’язані, королівським комісарам на Україні. Формально говорилося, що козацький гетьман залежатиме лишень од короля, а польські воєводи не сповнятимуть своєї влади в українських провінціях. Чисельність реєстрових козаків мала становити 40 тисяч воїнів. Слід зазначити, що замість першої редакції, яка подавалася у дещо різкій формі, ці статті були змінені таким чином, що не зачіпали честі короля та магнатів. Хан просив королівську світлість дати повну амністію козакам і повернути свою ласку їхньому гетьманові. Кажуть, що за підказкою Хмельницького додали, що Чигиринське староство буде наділом гетьмана Запорізького війська. З початку воєнних дій полк під такою назвою складав окрему гвардію Хмельницького.
Статті, що стосувалися козаків, були для польських магнатів грізнішими, ніж усе інше. Вони казали, що король веде переговори з татарами як рівний з рівним, та хіба можна, мовляв, опускатися до переговорів зі своїми підданими. Однак треба було підкоритися такій необхідності. І все ж канцлер, який спритно обговорював кожну статтю і слушно використав посередництво Іслам-Гірея, домігся кількох поступок, зокрема там, де йшлося про українські провінції, в яких ніколи не було козаків. Та й узагалі Зборівський договір був нічим іншим, як поверненням до колишньої конституції країни, визнанням, а в деяких пунктах і розширенням привілеїв Запорізького війська. Ось короткий виклад тих статей угоди, що стосувалися козаків: