Звичайно, такої сили вистачало, щоб гетьман без вагань розглянув сприятливу можливість війни з Польщею; однак, не втрачаючи розсудливості і використовуючи свою владу, він старався за всяку ціну війну відтягнути. Вдаючи, що буквально виконує усі умови Зборівської угоди, зрідка нагадуючи про якісь уже особливі кричущі порушення його статей, він повсюдно намагався підбурити нових ворогів уряду Речі Посполитої. Певний час він сподівався, що московити скористаються ослабленням Польщі і повернуть собі землі, захоплені Сигізмундом і Владиславом, себто Смоленськ і Сіверщину, але цар не виявляв войовничих намірів. Хмельницький пробував дійняти його самолюбство. Він передав йому томик поезії, видрукований у Польщі, в якому образили Михайла Федоровича, батька теперішнього царя. Олексій Михайлович якось уже докоряв варшавському королівському двору за подібну дурничку. У тих посланнях, які він одержував, пропускали кілька з його, як ми знаємо, численних титулів. Сатира, спрямована проти царя, ще більше його розсердила і ледь не спричинилася до війни; та спочатку він відправив посольство, вимагаючи сатисфакції. Щодо порушення етикету, то польська канцелярія була схильна задовольнити висунені претензії, однак складніше було з віршем того поета. Посли вимагали голову поета, та в країні, де відкрито друкували сатири на короля, навіть і гадки не було про те, щоб строго потрактувати поета, котрий дозволив собі кілька уїдливих жартів, спрямованих проти іноземного суверена. Врешті знайшли викрут, який задовольнив царя: у присутності послів книжку спалили.
Однак царський двір мав поважніші претензії до королівського двору. Поки польська канцелярія заспокоювала марнославність царя, двір намагався створити доволі клопотів у його краї, щоб цар і не думав оголошувати війну Польщі. Для цього він вів таємні переговори з кримським ханом, підбурюючи його до вторгнення на московську територію, і в цьому обіцяв допомогу козаків. Побачивши нагоду дістати велику здобич, Іслам-Гірей із захватом прийняв цю пропозицію, а Хмельницького офіційно про це повідомив і Ян Казимир, і турецький хан; обидва вимагали допомоги Запорізького війська — один як монарх, другий як союзник.
Пастка була груба, а Хмельницький був надто обережний, щоб до неї потрапити. До того ж, війна з московитами в очах козаків виглядала б злочином, майже святотатством. Лише з необхідності вони пристали на союз із татарами, але ніколи б не погодилися для блага мусульман спрямувати зброю проти християнського народу і православного обряду. Таку думку поділяв весь руський люд і навіть найзавзятіші вояки з-посеред запорожців не були винятком. Грабувати та нищити ляхів здавалося гідним похвали, бо це були погани, тобто католики, але московити були їхніми братами, і монарх, що правив у Москві, білий цар, як вони його називали, був поборником православної віри. Очевидно, ще раніше Хмельницький зважував переваги та небезпеку спілки з Московією. Він боявся (і мав на це причини) знайти в цареві не покровителя, а володаря, більш вимогливого та більш непоступливого, ніж польський король. Гетьман відав, що, дізнаючись про перемоги козаків, Олексій Михайлович виявив радше занепокоєння, ніж радість, бо навіть якщо козаки і мстили за православну віру, то показували московитам поганий приклад того, як повсталі піддані можуть здобувати собі волю зі зброєю у руках. Враховуючи все це, гетьмана більш задовольняв хаос Польщі, аніж порядок Москви. Не шукаючи відверто підтримки царя, Хмельницький за будь-якої нагоди виявляв особливу шанобливість до нього, щоб залишити собі царя на крайній випадок, коли до цього примусять обставини. Тепер він спішно сповістив царя про те, що планували поляки і татари. На вимогу Яна Казимира та Іслам-Гірея Хмельницький вибачився, пропонуючи відстрочки, які робили неможливим похід; а за той час шукав собі іншого покровителя з гучним іменем і менш вимогливого, аби стати його васалом. Ми вже знаємо, що якогось іншого володаря він не хотів.