Шлюб між Тимошем та донькою молдавського господаря дістав схвалення дивану, однак, погодившись на нього в той час, коли Польща була доведена до скрути, Лупул дуже скоро змінив свою думку. Почувши про вроду доньки господаря домни Розанди, кузен Яреми Вишневецького князь Дмитро потайки подався в Ясси, пересвідчився, що слава про її вроду не перебільшена, і відразу ж попросив її руки. Старша донька Лупула вже віддалася за князя Радзивілла, і господар, певний у тому, що породичання з двома найзнатнішими польськими домами забезпечить йому опіку Речі Посполитої, став гадати, як би спекатися Тимоша. Хмельницький написав йому дуже короткого листа, попередивши, що незадовго прийде за молодою із 100 тисячами сватів. Бачачи, що Лупул хоче використати заворушення в Оттоманській імперії, аби вивільнитись од залежності від неї, диван задоволено дивився, як гетьман-християнин береться поставити його на місце. А Хмельницький це використав і подав справу, що служила його власним інтересам, як послугу, зроблену Порті. Справді, Тиміш із кількома козацькими полками і татарським загоном під орудою брата Іслам-Гірея нуреддіна захопив Молдавію, спустошивши силу-силенну міст і сіл, спалив їхню столицю і незабаром змусив Лупула благати пощади. Але одруження було відкладене на кілька місяців з невідомих для мене причин.
Майже на очах коронного війська, очолюваного Потоцьким, свати (так себе називали ті 30 тисяч козаків чи татар, які товаришували молодому Хмельницькому в поході), перейшли кордон із великими трофеями і тисячами бранців. Потоцький мав надто малі сили, щоб їх зупинити, і, незважаючи на настирливі прохання Лупула, він залишався лише стороннім свідком спустошення держави-союзника Речі Посполитої. Можливо, що минаючи польське військо так близько, Тиміш кидав йому виклик: виконував вказівку свого батька, котрий вважав, що війна неминуча, хотів скористатися з нагоди й розпочати її, перш ніж суперник збереться з силами. Подібну тактику бачимо під час аудієнції, випрошеної у коронного гетьмана, коли козацький полковник, посланець Хмельницького, здавалося, мав лише єдину мету: вивести з рівноваги польського гетьмана добре обдуманою зухвалістю. Ставши перед Потоцьким, полковник Кравченко зразу почав: «Ти ще не наситився нашою кров’ю, пане гетьмане? Чому порушуєш Зборівський договір?» Потоцький хотів нагадати йому про норми ввічливості, але козак незворушно вів далі: «Гетьман запитує, чому на кордоні отаборилося коронне військо? Адже там нема ворога і нам належиться той кордон охороняти?» Розпочата таким тоном аудієнція могла завершитися якимось насильством, однак Потоцький стримав себе. Після взаємних докорів вони попрощалися, настроєні тепер надто вороже один до одного. Мабуть, Хмельницькому дуже залежало на тому, щоб не починати воєнних дій, бо, ведучи переговори з турками і татарами, з Ракоці, обговорюючи із своїми союзниками план спільного вторгнення у Польщу, він і далі видавав універсали, спрямовані проти повсталого селянського люду, і загрожував порушникам Зборівської угоди. Та це не шкодило поширенню повстання на українські провінції. Шляхтичі, власники маєтків, квапилися покинути Україну. Навіть Кисіль, не почуваючи себе більше в безпеці, швидко подався у свій замок на Волині. Помирившись із гетьманом, Нечай відверто вербував подільських селян, озброював їх та готувався невдовзі перейти кордон.
Такою була ситуація, коли король скликав надзвичайний сейм, щоб просити необхідних засобів для захисту країни. Козаки прислали на нього своїх депутатів. Ті постали покірними та сумирними, поштиво згадали благодіяння короля, запевнили у своїй відданості Речі Посполитій, а потім, опустивши очі, прибравши найбільш смиренного вигляду, від імені Запорізького війська подали сейму чотири статті, прохаючи ласкаво їх санкціонувати.
Насамперед вони просили, щоб у трьох воєводствах — Київському, Брацлавському та Чернігівському — жоден шляхтич-землевласник не мав права тримати підданих. Якщо ж шляхтич бажатиме там проживати, матиме загальні права мешканців того краю і юридично підлягатиме гетьманові.
У другій статті заборонялося сповідування уніатських обрядів не лише на Україні, а й у Польщі та Литві, і настійно вимагалося для православного духовенства тих самих прав, що їх мають католицькі ксьондзи.
У третій статті зумовлювалося, що Зборівська угода разом із щойно прочитаними додатковими умовами буде підписана головними достойниками Речі Посполитої, а саме: примасом, львівським архієпископом, єпископом краківським та гетьманами Польської корони і Литви.