На світанку поляки та українські селяни водночас дізналися про відхід козаків. Частина селян стрімголов кинулася на болото, хоча Богун особисто вернувся, щоб їх перепровадити через нього. Від страху та відчаю вони наосліп кидалися у найбільш небезпечні місця. У той самий час на залишені укріплення посунуло коронне військо і погнало втікачів до ріки. То тут, то там поляки знаходили покалічені трупи своїх співвітчизників. Кілька бідолах, що зуміли вирватися з рук ката чи, може, були залишені для нових катувань, простягали до них руки, вимагаючи помсти. Це видовище переповнило жовнірів люттю. Вони безжалісно вбивали всіх, кого лишень зустрічали, не шкодуючи ні поранених, ні жінок, яких було багато в таборі. Ріка та болото поглинали тих, хто уникав шаблі переможців. Дехто з селян зумів дорого продати своє життя. Протягом кількох годин мужньо, по-геройськи бився загін із трьохсот чоловіків, що опинилися на невеликому пагорбі. Вже стомилися поляки від тієї безперервної рубанини, і Потоцький пообіцяв дарувати життя тим відчайдухам, якщо складуть зброю. «Не хочемо пощади від ворога!» — вигукнули вони. Поляки побачили, як вони поскидали у воду свої пояси, наповнені золотими монетами, а потім поцілувалися і билися з вигуками: «Не хочемо пощади від ворога!». Билися доти, аж поки їх не повбивали. Залишився один із трьохсот. Він роздобув човен і, не маючи змоги врятуватися, був усе ж недосяжний для шабель та пік. Багато стрільців цілились у нього, та навіть уражений чотирнадцятьма кулями з мушкетів він вимахував косою, силкуючись сягнути кожного, хто до нього наближався, аби взяти його живцем у полон. За наказом Яна Казимира один жовнір ступив у воду, аби сповістити героєві, що король є свідком його подвигу і дарує йому життя. «Хочу загинути як справжній козак», — вигукнув умираючий селянин, а жовнір із жахом відступив од нього. Нарешті до човна підступили два німецькі рейтари і проткнули воїна своїми піками.
ОПОВІДЬ П’ЯТА
Упродовж кількох днів коронне військо переслідувало по п’ятах утікачів з-під Берестечка. Козаки, особливо кінні, доволі скоро зуміли відірватися од погоні, але ті бідолашні селяни, яким удалося перейти болото, блукали лісами, конали з голоду і не знали, де знайти прихисток. Та частина Поділля, яку вони збиралися перейти, аби дістатися на Україну, була повністю спустошена походом, а потім і відступом татар. Не лишалося жодного села, жодної хати, які могли б їх притулити. Всюди лишень руїни і згарища. Шляхи і галявини були вкриті скелетами, в деяких роти були понабивані травою або корінням. Час від часу від звуків польських сурм чи тупотіння коней із чагарників вихоплювалися якісь людські, схожі на привиди, постаті, що пробували втікати та відразу ж падали від утоми. Вишневецький убивав усіх, хто зустрічався йому на шляху, кажучи, що це непоправне поріддя, яке треба винищувати. Після кількох днів погоні самі переслідувачі почали дуже терпіти від неврожаю та епідемічних недуг, принесених козаками. Ще не перетнули українського кордону, а охоронним загонам забаглося вернутися у свої домівки, мовляв, війна вже закінчилася. Потоцький спробував їх стримати вмовляннями та погрозами і ледь не викликав небезпечного заколоту, коли вирішив скарати за військовим законом шляхтичів посполитого рушення, що готувалися без його дозволу залишити табір. Змушений був прийняти те, чому не міг опиратися, і за кілька днів із коронного війська залишилися тільки найманці і кілька полків добровольців, зібраних Вишневецьким. Та й сам король, який попервах виявив бажання іти на Київ, пройнявся огидою до тих злигоднів і несподівано повернув на Варшаву, де в розвагах намагався знайти забуття від втомлюючого воєнного походу і державних турбот. Коронний гетьман із 30 тисячами жовнірів, переважно німців, ступив на козацьку територію. Перші села, що спробували чинити опір, не маючи зброї та ватажків, були пограбовані. Жінки, озброївшись косами, відважно билися поряд із чоловіками та синами. Здивовані їхньою мужністю, польські командири говорили, що це переодягнені чоловіки, і наказували жовнірам убивати всіх без винятку. А ті дуже старалися, і королівське військо не лишало за собою жодної живої душі. Із свого боку, козаки та розлючені селяни мстилися на відсталих жовнірах, яких їм удавалося полонити, розправлялися з ними з небаченою жорстокістю. Безперервно нипаючи навколо польського війська, вони виснажували його, завдавали втрат, та не могли зупинити його просування. Однак страшнішими від тих невгамовних ватаг, котрі невідступно переслідували армію переможців, були пошесть та голод. Весь час ступаючи у перших лавах свого війська, поділяючи з жовнірами їхні злигодні та нестатки, Вишневецький був уражений недугою, що спустошувала їхні ряди, і помер через три дні, 9 серпня, оплакуваний військом, що захоплювалося ним як поборником Речі Посполитої і зразковим лицарем. Воїни, яких він так часто провадив до перемоги в найбільш небезпечних сутичках, не хотіли вірити, що такий відважний, сміливий і мужній полководець міг умерти од недуги.