Замість того, щоб кинути руський люд у відчай, зруйнування Києва лише подвоїло його несамовитість, але гетьман і більшість бувалих козаків розуміли, що неможливо підтримувати боротьбу в стані такого безладдя, в яке поринула Україна. 24 серпня Хмельницький написав коронному гетьманові листа, прохаючи його припинити пролиття християнської крові і ласкаво повідомити, на яких умовах погодиться на мир. За звичкою він знову повторював свої запевнення у відданості королю та Речі Посполитій. За його словами, лишень Вишневецький був причиною війни, а козаки, доведені до краю його жорстокістю, хотіли тільки себе захистити. Тепер вони готові скласти зброю, якщо будуть сповнені ласкаві обіцянки короля. Очевидно, що звиклий до таких слів Потоцький не дав себе ошукати, однак відчував смертельний кінець своєї недуги і мав останню надію на те, що візьме з собою у могилу славу відвойовника Польщі її найкращих провінцій. Та навіть після близького вже злучення з литовським військом її становище викликало в нього занепокоєння. Безперечно, той розлад, що панував у всіх військових операціях козаків, обіцяв йому нові звитяги. Однак завзятість доведеного до відчаю народу змушувала його вести війну на винищення, а скільки вона триватиме — передбачити не міг. Опинившись всередині повсталого краю із виснаженим військом, що знемагало від голоду та убивчої пошесті, міг з хвилини на хвилину сподіватися нападу татар чи турків. Отже, Потоцький шанобливо прийняв послів Хмельницького, та перш ніж починати з ними розмову, звів їх із Кисілем, котрий щойно прибув до його головного штабу. Той твердо заявив козакам, що вони нічого не дістануть, поки не виявлять повної покори. «Проженіть татар, — сказав він, — і видайте Хмельницького. Лише за цієї умови дістанете прощення короля та Речі Посполитої». Потоцький повторив це і додав, що більше не визнає гетьманом Запорізького війська людину, яка наважилася оголити шаблю проти свого короля. На другий день у табір Потоцького прибула литовська кіннота. Козакам продемонстрували гучний військовий парад, аби навіяти їм страх; однак у той час, коли шляхта обіцяла, що скоро вже підкорить їхніх співвітчизників, загони черні, скориставшись від’їздом Радзивілла, ще раз спробували взяти Київ. Ця спроба, як і перша, не мала успіху. Литовські піхотинці, залишені для захисту міста, мужньо відбили наступ бунтівників, а Калиновський, який прибув із корпусом кіннотників, довершив розгром і велику різанину серед утікачів. Ці сміливі дії, вчинені без гетьманського наказу і навіть всупереч його волі, не зупинили переговорів, а переконали Потоцького в тому, що Хмельницький втратив будь-яку владу над руським людом і тепер, вважаючи його зовсім дискредитованим, коронний гетьман більше не наполягав на видачі людини, яка перестала бути небезпечною.
31 серпня обидва гетьмани відправили до козацького полководця шляхтича Маховеького. Радо прийнятий Хмельницьким, мусив за північним звичаєм розпочати переговори з того, що взяв участь у гучному обіді. Під час учти зайшло про Берестецьку битву. Козацькі полковники стверджували, що вони скоро порішили б коронне військо, якби не зрада татар. Хмельницький наказав полковникам замовкнути і додав, що поляки мають завдячувати своєю перемогою доблесті та розсудливості короля. «Він переміг нас сам один, — додав Хмельницький. — Ми могли б розпочати війну, але надто багато християнської крові пролито. Треба дати відпочити нещасному народові. Знаєте, що порадьте коронному гетьманові? Хай учинить так, як я, — одружиться. І тоді ми помиримося. Коли я став удівцем, нудьгував на самоті в своїй домівці, і мене охоплювало бажання йти на війну».