— То хто в тому винен? — питає Тітка Гелена, піднявши один товстий палець.
— Вона винна, вона винна, вона винна, — декламуємо ми в унісон.
— Хто їх підбив? — Тітка Гелена аж сяє: вона задоволена нами.
— Вона. Вона. Вона.
— Чому Господь дозволив статися такому страхіттю?
— Це їй наука. Це їй наука. Це їй наука.
Минулого тижня Джанін розридалася. Тітка Гелена змусила її стати на коліна перед класом, скласти руки за спиною, так, щоб усі бачили її червоне обличчя й зашмарканий ніс. У неї тьмяно-біляве волосся, вії такі світлі, що здається, їх там немає. Загублені вії людини, яка побувала в пожежі. Запалені очі. Вона мала огидний вигляд: слабка, тремтяча, плямиста, рожева, наче новонароджена миша. Ніхто з нас не хотів мати такий вигляд, ніколи. Якоїсь миті, хоча ми й знали, що з нею зробили, ми її зневажали.
— Плаксійка. Плаксійка. Плаксійка.
Ми говорили серйозно, ось що погано.
Я зазвичай думала про себе добре. Але не тоді.
То було минулого тижня. Цього тижня Джанін не чекає, поки ми з неї кепкуватимемо.
— Це я винна, — каже вона. — У всьому винна я. Я їх підбурювала. Я заслужила на цей біль.
— Дуже добре, Джанін, — каже Тітка Лідія. — Ти всім подаєш приклад.
Я маю чекати, доки це закінчиться, і тільки тоді підняти руку. Іноді, якщо спитати у неслушний момент, вони кажуть «ні». Якщо справді треба в туалет, це може бути критично. Учора Долорес обмочилася. Дві Тітки витягли її геть попід руки. Її не було на денній прогулянці, але ввечері вона вже лежала на своєму ліжку. Усю ніч ми чули, як вона стогне, замовкає і знову стогне.
— Що з нею зробили? — перешіптувалися ми від ліжка до ліжка.
Я не знаю.
Від незнання ще гірше.
Я піднімаю руку, Тітка Лідія киває. Я встаю, виходжу в коридор якомога непомітніше. Біля туалету охоронцем стоїть Тітка Елізабет. Вона киває, сигналить, що я можу увійти.
Раніше це була вбиральня для хлопців. Дзеркала й тут замінили на прямокутники з тьмяного сірого металу, а от пісуари на одній стіні лишили — біла емаль з жовтими плямами.
Вони дивно схожі на дитячі труни. Я знову дивуюсь оголеності чоловічого життя: відкриті душові кабінки, тіло, відкрите для вивчення й порівняння, демонстрація приватних органів. Для чого це? З якою метою це робиться? Аби посвітити значком: дивіться, усе в порядку, мені тут місце. Чому жінкам не треба доводити одна одній, що вони жінки? Роздягання, розстебнуті ширинки — усе звично. Собаче обнюхування.
Школа стара, кабінки дерев’яні, щось на кшталт ДСП. Я заходжу в другу з кінця, зачиняю двері. Звісно ж, замків більше немає. У дереві ззаду, ближче до стіни, невеличка дірка на висоті пояса — сувенір від вандалів минулого чи спадок давнього вуаєриста. Усі в Центрі знають про цю дірку в дереві. Усі, окрім Тіток.
Боюся, що я запізнилася, затрималася через Свідчення Джанін. Можливо, Мойра вже тут побувала, можливо, їй довелося піти. Часу дають небагато. Я обережно дивлюся вниз, зазираю під стінку кабінки, і бачу червоні черевики. Але як дізнатися, чиї вони?
Прикладаю губи до дерев’яної дірки.
— Мойро? — шепочу.
— Це ти? — каже вона.
— Так, — відповідаю, і мене охоплює полегшення.
— Боже, мені потрібна сигарета, — каже Мойра.
— Мені теж, — підтримую я.
Почуваюся по-дурному щасливою.
Я поринаю у власне тіло, наче в болото, трясовище, стежку через яке знаю лише я. Зрадливий ґрунт — моя власна територія. Я стала землею, до якої прикладаю вухо, аби почути плітки про майбутнє. Кожен струс, кожен шепіт легкого болю, тріскіт скинутої матерії, набрякання й стухнення тканин, стікання плоті вологою — усе це знаки, речі, про які я маю знати. Щомісяця я зі страхом чекаю крові, бо коли вона з’явиться, це означатиме невдачу. Я вже одного разу не змогла виправдати чужі сподівання, які стали моїми власними.
Раніше я вважала своє тіло інструментом насолоди, чи засобом переміщення, чи знаряддям для втілення власної волі. Його можна було використовувати для бігу, для натискання певних кнопок, аби щось сталося. Були обмеження, але попри те моє тіло було гнучким, міцним, єдиним зі мною.
Тепер плоть влаштована інакше. Я — хмара, зібрана навколо центрального об’єкта, за формою схожого на грушу. Він твердіший і реальніший за мене й сяє червоним у своїй прозорій оболонці. Усередині нього — простір, величезний, наче нічне небо, такий же темний і вигнутий, хоча не чорний, а радше чорно-червоний. Промінці світла набрякають, сяють, вибухають і розсипаються в ньому, незчисленні, немов зірки. Щомісяця там є місяць — гігантський, круглий, важкий, як знамення. Він проходить, зупиняється, іде далі й зникає з поля зору, і я бачу, як відчай накочується на мене, наче голод. Відчуваю цю порожнечу знову і знову. Я слухаю своє серце, солоне й червоне. Хвиля за хвилею. Воно працює і працює, відзначаючи час.