Килимок автентичний. Деякі речі в цій кімнаті автентичні, деякі — ні. Наприклад, дві картини, обидві з жінками, висять із різних боків каміна. Обидві пані в темних сукнях, як ті, у старій церкві, хоча картини написані пізніше. Вони, імовірно, автентичні. Підозрюю, коли Серена Джой їх купила, зрозумівши, що доведеться спрямувати свою енергію у щось переконливо домашнє, то мала намір видати їх за предків. Чи, можливо, вони вже висіли в будинку, коли його купив Командор. Про таке ніяк не дізнатися. У будь-якому разі ось вони висять, з жорсткими ротами та спинами, стиснутими грудьми, виснаженими обличчями, накрохмаленими чепчиками, сірувато-білою шкірою. Звужені очі охороняють кімнату.
Між ними, над камінною дошкою, — овальне дзеркало в оточенні двох пар срібних підсвічників, у центрі яких білий порцеляновий Купідон обіймає ягня за шию. Смаки Серени Джой — дивна суміш: жорстке жадання якості, м’які сентиментальні пристрасті. З обох боків камінної дошки стоять композиції із сухих квітів, на відполірованому низькому столику з дерев’яною мозаїкою біля софи — ваза зі справжніми жовтими нарцисами.
Кімната пахне лимонною олією, важкою тканиною, в’янучими нарцисами, залишками кухонних ароматів, які долинули сюди з кухні чи з їдальні, і парфумами Серени Джой «Конвалія». Парфуми — це розкіш, у якої має бути якесь приватне джерело. Я вдихаю їх, думаючи, що маю це цінувати. Це запах дівчаток у препубертаті, дитячих дарунків матерям на День матері; запах білих бавовняних шкарпеток і нижніх спідниць, тальку, невинної жіночої плоті, яка ще не піддалася оволосінню та крові. Мені від цього трохи зле, як буває, коли сидиш у замкненому авто спекотного дня з немолодою, дуже напудреною жінкою. Ось яка ця вітальня, попри всю свою елегантність.
Я б хотіла вкрасти щось із цієї кімнати. Узяти якусь дрібницю, можливо, попільничку, срібну коробочку для пігулок із камінної дошки або ж суху квітку; сховати у складках своєї сукні чи в кишеньці на рукаві, тримати там, доки вечір не скінчиться, заховати у своїй кімнаті, під ліжком, у черевику або в прорізі твердої подушечки «ВІРА». Час від часу я діставала б її й милувалася. Так я могла б відчувала, що маю владу.
Однак це відчуття було б оманливим і надто ризикованим. Мої руки, складені на колінах, лишаються на місці. Стегна разом, п’ятки під себе, притиснуті до тіла. Голова опущена. У роті відчуваю присмак зубної пасти: штучна м’ята та побілка.
Чекаю, поки збереться вся господа. Господа, ось що ми таке. Командор на чолі господи. Він господарює в цьому будинку. Господь дарує і забирає.
Збирає у скриню. Порожню.
Спочатку заходить Кора, тоді Рита, витирає руки у фартух. Їх теж покликав дзвін, вони незадоволені, бо мають чимало інших справ, як-от миття посуду. Але вони мають бути тут, усі мають бути тут: цього вимагає Церемонія. Ми всі маємо так чи так висидіти її.
Рита похмуро дивиться на мене, перш ніж прослизнути за спину, де має стати. Це я винна, що вона нині марнує час. Не я, а моє тіло, якщо це щось змінює. Навіть Командор підкоряється його примхам.
Заходить Нік, киває нам трьом, озирається і теж займає своє місце у мене за спиною. Він стоїть так близько, що кінчик його черевика торкається моєї ступні. Це навмисно? Так чи ні, але ми торкаємось один одного, дві шкіряні речі. Я відчуваю, як мій черевик стає м’якшим, до нього приливає кров, він теплішає, стає моєю шкірою. Я трішки відсуваю ногу.
— Хоча б він поквапився, — каже Кора.
— А тоді зачекав, — додає Нік. Він сміється, пересуває ногу так, що вона знову торкається моєї. Ніхто цього не бачить під складками моєї розправленої спідниці. Я змінюю позу: тут надто спекотно, і від застарілого запаху парфумів мене трохи нудить. Відсуваю ногу.
Ми чуємо, як іде Серена, униз сходами, через коридор: приглушений стукіт її ціпка по килиму, тупотіння здорової ноги. Вона закульгує у двері, дивиться на нас, рахує, але не бачить. Киває Ніку, але нічого не каже. Вона вбрана в одну зі своїх найкращих суконь, небесно-блакитну, з білою вишивкою по краях серпанку: квіти й мережка. Навіть у цьому віці вона відчуває потребу прикрашати себе квітами. «Що тобі з того, — думаю я про неї з незворушним обличчям, — ти більше не даси їм ради, ти зів’яла». Квіти — геніталії рослин. Я колись про це читала.