— Їжте свою вечерю.
Підійшла й опустила жалюзі.
Її відвели до кімнати, де раніше була лабораторія. Ніхто з нас не заходив туди добровільно. Після того вона тиждень не могла ходити, не могла вдягнути черевики, бо ноги надто сильно спухли. За перше порушення страждають саме ноги. Вони використовують сталеві дроти, обтріпані на кінцях. Тоді йдуть руки. Їм байдуже, що вони роблять з вашими руками й ногами, навіть якщо це не минеться. «Пам’ятайте, — казала Тітка Лідія, — для ваших обов’язків ноги й руки не потрібні».
Мойра лежала на ліжку як приклад для нас.
— Не варто їй було й намагатися, не з Янголами, — мовила Альма із сусіднього ліжка.
Нам довелося нести її на заняття. У кафетерії ми крали зайві пакетики цукру, проносили для неї, ночами передавали від ліжка до ліжка. Мойрі, напевно, не потрібен був той цукор, але ми могли вкрасти лише його. Щоб віддати.
Я досі молюся, але бачу стопи Мойри, коли її привезли назад. Вони зовсім не були схожими на стопи. Мали вигляд ніби втоплені, набряклі й позбавлені кісток, хіба що з кольором. Колір був, як у легень.
Господи, молюся я. Nolite te bastardes carborundorum.
Ти саме це планував?
Командор відкашлюється. Так він дає нам знати, що, на його думку, нам час припинити молитися.
— Очі Господа озирають усю землю, щоб бачити силу свою заради тих, хто звернув серце своє до нього, — каже він.
Це знак. Він підводиться. Нас відпускають.
Розділ 16
Церемонія відбувається, як завжди.
Я лежу на спині, повністю вдягнена, за винятком корисних для здоров’я білих бавовняних панталонів. Якби я могла розплющити очі, побачила б великий білий балдахін у колоніальному стилі ліжка Серени Джой — він вивищується над нами, наче обвисла хмара, прикрашена крихітними краплями срібного дощу, які, якщо уважно придивитися, перетворяться на квіточки з чотирма пелюстками. Я б не побачила килима, теж білого, чи вишитих завіс і туалетного столика зі скатертиною, схожою на спідницю, а на ній — дзеркала й щітка для волосся зі срібною спинкою. Тільки балдахін, що прозорістю тканини та важкістю її вигину водночас зміг втілити і ефірність, і матерію.
Або ж вітрило корабля. Пузаті вітрила — так колись писали в поезіях. Роздуваються. Штовхають кораблі роздутими животами.
Туман «Конвалії» оточує нас, прохолодний, мало не хрусткий. У цій кімнаті не тепло.
Наді мною, ближче до узголів’я ліжка, розляглася Серена Джой. Її ноги широко розставлені, я лежу поміж них, головою в неї на животі, її лобкова кістка під основою мого черепа, її стегна по обидва боки від мене. Вона теж повністю вбрана.
Мої руки підняті, вона тримає долоні — кожна моя рука в її руці. Це має символізувати, що ми з нею — одна плоть, одна істота. Насправді це радше означає, що вона контролює і процес, і, отже, результат. Якщо він буде. Каблучки на її лівій руці ріжуть мені пальці. Можливо, це помста, а можливо, ні.
Моя червона спідниця піднята до талії, не вище. Під нею їбе Командор. Їбе він нижню частину мого тіла. Я не кажу, що ми кохаємося, бо він не це робить. «Злягання» — не точне визначення, бо для нього потрібні двоє, а в цьому бере участь лише один. «Зґвалтування» теж не годиться, тут не відбувається нічого такого, на що я не підписалася б сама. Вибору в мене не надто багато, але він був, і я обрала це.
Отже, я просто лежу і змальовую у своїй уяві балдахін над головою. Згадую пораду, яку королева Вікторія дала доньці: «Заплющ очі й думай про Англію». Та ж тут не Англія. Хоч би він поквапився.
Можливо, я безумна, і це якась нова терапія.
Хотілося б, щоб це було правдою, тоді я могла б вилікуватися, і всього цього не стало б.
Серена Джой стискає мою долоню так, наче це їбуть її, а не мене, наче їй чи то приємно, чи то боляче, а Командор їбеться у звичному ритмі маршу, дві чверті, удар, удар, наче з крана скрапує. Його захопили думки, наче чоловіка, який наспівує собі під ніс у душі, не усвідомлюючи свого мугикання. Наче чоловік, який думає про зовсім інші речі. Наче він зараз не тут, чекає, доки кінчить, нетерпляче постукуючи пальцями по столу. Але хіба ж це не загальна мрія — дві жінки в одному ліжку? Раніше саме так казали. Це збуджує, казали вони.