Ще я вірю, що його не спіймали й не наздогнали, що він зумів дістатися берега, перепливти річку, перейти кордон, вибрався на дальній берег, на острів, цокаючи зубами; дістався до найближчої ферми, його впустили, спочатку з підозрою, але потім, як зрозуміли, хто це такий, стали дружніми — люди не з тих, хто видасть. Можливо, то були квакери, які проведуть його на материк, від будинку до будинку, якась жінка зварить йому гарячої кави, дасть одяг свого чоловіка. Уявляю собі одяг. Стає спокійніше, якщо я вдягаю його тепло.
Люк зв’язався з іншими, має ж бути якийсь опір, уряд в екзилі. Хтось має там бути, опікуватися різними речами. Я вірю в опір, як у те, що не буває світла без тіні, точніше, не буває тіні, якщо немає світла. Опір має існувати, інакше звідки беруться всі ті злочинці з телебачення?
Зараз щодня можна чекати звістки від нього. Вона прийде найнеочікуванішим способом, від найнеймовірнішої людини, від когось, кого я ніколи не запідозрила б. Під тарілкою, на таці з вечерею? Опиниться у мене в руці, коли я простягатиму талони через прилавок у «Всякій плоті»?
Звістка скаже, що я маю бути терплячою: врешті-решт він витягне мене, і ми знайдемо її, де б вона не була. Вона все згадає, і ми знову будемо разом, утрьох. Допоки ж я маю терпіти, берегти себе. Йому буде байдуже до того, що зі мною сталося, до того, що стається зараз, він усе одно мене любить і знає, що то не моя вина. Це теж буде у звістці, яка, хоч може ніколи й не прийти, тримає мене на цьому світі. Я вірю у звістку.
Не можуть усі ті речі, у які я вірю, бути правдою, хоча щось одне має нею бути. Але я вірю у все, у всі три варіанти Люка одночасно. Ці протиріччя здаються мені зараз єдиним способом вірити хоча б у щось. Якою б не була правда, я буду до неї готова.
Це теж моя віра. Це теж може бути неправдою.
Один із надгробків на цвинтарі біля найстарішої церкви має на собі якір, пісочний годинник і слова: «У сподіванні».
У сподіванні. Чому писати таке над мертвою людиною? Це тіло сподівається, чи є ті, хто ще живий?
Чи Люк сподівається?
VIII. День народження
Розділ 19
Уві сні я бачу, що не сплю.
Мені сниться, що я встаю з ліжка, іду через кімнату, не цю, виходжу з дверей, не цих. Я вдома, в одному зі своїх будинків, і вона біжить мені назустріч, у маленькій зеленій нічній сорочці з соняшником спереду, з босими ніжками. Піднімаю її на руки, відчуваю, як вона обіймає мене руками й ногами, і я починаю плакати, бо знаю, що це не наяву. Я знову в ліжку, намагаюся прокинутись — і прокидаюся, сідаю на край ліжка, заходить мати з тацею і питає, чи мені стало краще. Коли я хворіла в дитинстві, вона мала лишатися зі мною вдома. Але це теж не наяву.
Після цих снів я справді прокидаюся і знаю, що точно не сплю, бо ось він — вінок на стелі, і фіранки висять, як біле волосся потопельниці. Я почуваюсь отруєною. Аналізую цю думку: можливо, мене справді накачують наркотиками. Можливо, те життя, яке я, здається, живу — параноїдальна примара.
Жодної надії. Я знаю, де я, хто я, і який нині день. Це перевірка, тож я при здоровому розумі. Здоровий глузд — цінне надбання, я плекаю його так, як люди раніше плекали гроші. Зберігаю, щоб, як прийде час, мені його вистачило.
Через занавіски входить сірість, туманне світло. День сьогодні не сонячний. Я встаю з ліжка, підходжу до вікна, стаю колінами на сидіння, на жорстку подушечку «ВІРА» й визираю надвір. Там нічого немає.
Цікаво, що сталося з іншими двома подушечками? Колись їх мало бути три. «НАДІЯ» і «ЛЮБОВ» — куди вони поділися? Серена Джой любить порядок. Вона не викинула б щось, не до кінця зношене. Одну Риті, іншу Корі?
Дзвенить дзвін, я встала ще до нього, рано. Вдягаюся, не дивлячись униз.
Я сиджу на стільці й думаю про слово сидіти. Воно може означати вид покарання. Сидіти можна й на престолі. Від першого складу можна утворити слово сила. Із французької si означає якби. Усі ці факти не мають жодного зв’язку.
Такими от літаніями я збираю себе докупи.
Переді мною стоїть таця зі склянкою яблучного соку, вітамінкою, ложкою, тарілкою з трьома шматками коричневого тоста, мисочкою з медом, ще однією тарілкою з чаркою для яйця на ній, схожою на жіночий тулуб у спідниці. Під спідницею — друге яйце, щоб не охололо. Чарка з білої порцеляни, із синьою смужкою.
Перше яйце біле. Я трохи посуваю чарку, так, щоб воно опинилось у водянистому світлі з вікна, яке падає, тьмяніє і знову падає на тацю. Шкаралупа яйця гладенька, але й трохи зерниста; маленькі краплі кальцію чітко виділяються під сонцем, наче кратери на місяці. Пейзаж пустельний, але досконалий; саме в такі пустелі рушали святі, щоб жодні надміри не відволікали їх. Гадаю, такий вигляд має Бог — як яйце. Життя на Місяці може бути всередині, а не на поверхні.