За плакатом — інші плакати, камера коротенько зупиняється на них. «ВОЛЯ ОБИРАТИ». «КОЖНА ДИТИНА БАЖАНА». «ПОВЕРНІТЬ НАШІ ТІЛА». «ВИ ВІРИТЕ, ЩО МІСЦЕ ЖІНКИ — НА КУХОННОМУ СТОЛІ?» Під останнім написом — штрихований малюнок жіночого тіла на столі, з нього скрапує кров.
Тепер моя мати йде вперед, усміхається, сміється, вони всі йдуть уперед, піднімають кулаки в повітря. Камера переводиться на небо, куди злітають сотні кульок, кола зі стеблом, наче хвостик яблука, але у формі хреста. На землі моя мати тепер — частина натовпу, я більше її не бачу.
— Я тебе народила у тридцять сім, — казала моя мати. — То було ризиковано, ти могла бути деформована чи щось таке. Ти була бажаною дитиною, так, і як же мені за це влетіло! Моя найстарша подружка, Тріша Форман, звинуватила мене в тому, що я — пролайферка, от сучка. Заздрощі, от воно що. Дехто з інших поставився до того добре. Але коли я була на шостому місяці, багато хто почав надсилати мені статті про те, як після тридцяти п’яти підвищується рівень дефектів у новонароджених. Саме те, що було потрібно. І про те, як важко виховувати дитину самій. До біса це лайно, казала їм, я це почала і я це закінчу. У лікарні на картці написали «стара першороділля», я спіймала їх на тому. Так вони тебе називають, якщо в тебе перша дитина і тобі більше тридцяти — більше тридцяти, заради Бога. Маячня, сказала я їм, біологічно мені двадцять два, я можу весь день бігати навколо вас. Можу народити трійню і вийти звідси своїми ногами, поки ви з ліжка злізатимете.
Коли вона про це говорила, то випинала підборіддя. Пам’ятаю її такою — з випнутим підборіддям, зі склянкою на кухонному столі; не тією молодою, гарною і щирою, якою вона була у фільмі, а худою, дратівливою, такою старою, яка нікого не пропустить перед собою в черзі супермаркету. Вона любила приходити до мене додому й випивати, поки ми з Люком готували вечерю, розповідати нам, що в неї в житті не так, і це завжди переходило в те, що не так у нашому житті. Звісно ж, волосся на той момент у неї було вже сиве. Вона не фарбувала його. Казала:
— Навіщо прикидатися? І навіщо мені це потрібне, якщо я не хочу мати чоловіка поряд з собою, чого вони варті, окрім тих десяти секунд, потрібних для половини дитини? Чоловік — просто стратегія жінки для створення інших жінок. Не те, щоб твій батько не був хорошим хлопцем, але для батьківства він не годився. Не те, щоб я цього від нього чекала. Просто зроби своє діло й тоді вали — так сказала йому. Я непогано заробляю, можу дозволити собі няньку. Тож він поїхав на узбережжя, надсилав листівки на Різдво. Утім, очі він мав красиві, сині. Але їм чогось бракує, навіть хорошим. Наче вони постійно легковажні, не зовсім пам’ятають, хто вони такі. Забагато дивляться на небо. Втрачають зв’язок із землею. Вони навіть поряд з жінками не стоять, окрім того, що краще ремонтують автівки і грають у футбол — саме те, що потрібно для вдосконалення людської раси, так?
Так мама говорила навіть перед Люком. Він не був проти, дражнив її, прикидаючись мачо, казав, що жінки не здатні на абстрактне мислення. Тоді вона наливала собі ще й вишкірювалася на нього.
— Шовіністична свиня, — кидала вона.
— Яка ж вона ексцентрична, — казав мені Люк, і мати дивилася хитро, мало не злодійкувато.
— Мені можна, — провадила вона далі. — Я достатньо стара, виконала свої обов’язки, тож можу побути ексцентричною. А в тебе досі молоко на губах не висохло. Правильніше було б сказати — порося.
— А от ти, — зверталася до мене, — крок назад. Невдача. Історія мене виправдає.
Але такі речі вона говорила хіба що після третьої склянки.
— Ви, молодь, не цінуєте речей, — казала вона. — Не знаєте, через що нам довелося пройти, щоб ви опинилися там, де є. Гляньте на нього — ріже собі моркву. Ти знаєш, скільки жіночих життів, скільки жіночих тіл переїхали танками, щоб цього досягнути?