— Готувати — моє хобі, — відповідав Люк. — Мені подобається.
— Хобі-шмобі, — насміхалася мати. — Не треба вибачатися переді мною. Колись тобі не було б дозволеним таке хобі, тебе назвали б педиком.
— Годі, мамо, — втручалася я. — Не будемо сваритися через пусте.
— Пусте, — гірко повторювала вона. — Для тебе це пусте. Ти не розумієш, правда. Ти зовсім не розумієш, про що я говорю.
Бувало, що вона плакала.
— Мені було так самотньо, — казала вона. — Ти гадки не маєш, яка я була самотня. І це в мене були друзі, мені пощастило, але все одно було самотньо.
Я до певної міри захоплювалася матір’ю, хоча наші стосунки ніколи не були простими. Вона надто багато від мене очікувала, я це відчувала. Чекала, що реабілітую за неї її ж життя і те, що вона в нім обрала. Я ж не хотіла прожити своє життя на її умовах. Не хотіла бути зразковим нащадком, утіленням її ідей. Ми сварилися через це. «Я не виправдання твого існування», — якось сказала я їй.
Я хочу, щоб вона повернулася. Хочу, щоби все повернулося, так, як було. Але це бажання, воно ні до чого.
Розділ 21
Тут спекотно й надто галасливо. Жіночі голоси підносяться навколо мене, м’який спів усе одно занадто голосний після багатьох днів тиші. У кутку кімнати — закривавлене простирадло, зібгане, кинуте туди, коли відійшли води. До того я його не помічала.
У кімнаті ще й пахне, повітря сперте, треба б відчинити вікно. Пахне нашою ж плоттю, органічний запах, піт і нотка заліза від крові на простирадлі, і ще один запах, схожий на тваринний, напевно, він іде від Джанін: запах лігва, населеної печери, запах картатої ковдри на ліжку, де кішка якось народила котенят, доки її ще не стерилізували. Запах матки.
— Дихай, дихай, — наспівуємо ми, як нас навчали. — Тримай, тримай. Видихай, видихай, видихай.
Наспівуємо, рахуючи до п’яти. П’ять на вдихнути, п’ять на затримати, п’ять на видихнути. У Джанін заплющені очі, вона намагається уповільнити дихання. Тітка Елізабет перевіряє, чи є перейми.
Тепер Джанін не сидиться, вона хоче ходити. Дві жінки допомагають їй устати з ліжка, підтримують обіруч, поки вона крокує. Її наздоганяють перейми, і вона згинається навпіл. Одна з жінок стає на коліна, розтирає їй спину. Ми всі це вміємо, нас учили. Я впізнаю Гленову, мою напарницю, вона сидить через дві жінки від мене. М’яке наспівування огортає нас, наче мембраною.
З’являється Марфа з тацею: кухоль фруктового соку (такі роблять з порошку), схожого на виноградний, і стос паперових стаканців. Вона ставить тацю на килимок перед наспівуючими жінками. Гленова, не спиняючись, наливає й передає далі стаканці.
Я беру один, нахиляюсь, аби передати його далі, і жінка, яка сидить поряд, тихо каже на вухо:
— Шукаєш когось?
— Мойру, — відповідаю я так само тихо. — Темне волосся, ластовиння.
— Ні, — каже жінка. — Я її не знаю, у Центрі зі мною її не було, хоча в походах за покупками я її бачила. — Буду шукати.
— Ти..? — кажу я.
— Альма, — продовжує вона. — Як тебе насправді звати?
Я хочу сказати, що зі мною в Центрі була Альма. Хочу назвати своє ім’я, але Тітка Елізабет піднімає голову, роздивляється по кімнаті, напевно, учула перерву в наспівуванні, тож часу вже немає. Іноді на Дні Народження можна про щось дізнатися. Але немає сенсу й питати про Люка. Його не було б там, де якась із цих жінок могла б його бачити.
Наспівування триває, воно захоплює мене. Це непроста робота, треба добряче зосередитись. «Ототожнитися зі своїм тілом», — казала Тітка Елізабет. Я вже відчуваю легкі уколи болю в животі, груди стали важкі. Джанін кричить, крик слабкий, щось середнє між криком і стогоном.
— Вона близька до переходу, — каже Тітка Елізабет.
Одна з помічниць витирає Джанін чоло вологою тканиною. Джанін пітніє, волосся пасмами вибивається з гумки, липне до чола й шиї. Її плоть волога, насичена, блискуча.
— Дихай! Дихай! Дихай! — співаємо ми.
— Я хочу на вулицю, — каже Джанін. — Хочу пройтися. Я в порядку. Мені треба на горщик.
Ми знаємо, що це — перехід, вона не знає, що робить. Яка з її заяв правдива? Напевно, остання. Тітка Елізабет дає знак, дві жінки встають біля переносного туалету, Джанін м’яко опускають на нього. До запахів у кімнаті додається ще один. Джанін знову стогне, опускає голову так, що ми бачимо тільки її волосся. Так скрутившись, вона схожа на ляльку, стару ляльку, яку попсували й кинули в якийсь куток, руки в боки.