Джанін знову встає і починає ходити.
— Хочу сісти, — каже вона.
Давно ми вже тут? Хвилини чи години. Тепер і я пітнію, сукня під пахвами змокла, я відчуваю присмак солі на верхній губі, несправжній біль учепився в мене, інші теж його відчувають, це видно з того, як вони хитаються. Джанін смокче кубик льоду. Потому, за дюйми чи за милі звідти, вона кричить:
— Ні! О ні, о ні, о ні.
Це її друга дитина, колись у неї вже була, я знаю це з Центру, тоді вона плакала про це ночами, як і решта з нас, тільки голосніше. Тож вона може пам’ятати, як це, коли воно наближається. Але хто пам’ятає біль, коли він закінчується? Від нього лишається тільки тінь, навіть не в голові — у тілі. Біль лишає на тобі свій знак, але надто глибоко, щоб його побачити. Чого очі не бачать, того серцю не жаль.
Хтось підлив алкоголю в сік. Хтось узяв пляшку внизу. Це не перший випадок на таких зібраннях, але вони закривають на таке очі. Нам теж потрібні свої оргії.
— Пригасіть світло, — каже Тітка Елізабет. — Скажіть їй, що вже час.
Хтось устає, іде до стіни, світло в кімнаті перетворюється на сутінки, наші голоси спадають аж до хору скрипіння і хрипкого шепоту, ми наче цвіркуни в нічному полі. Двоє ідуть з кімнати, ще двоє ведуть Джанін до Стільця Народження, де вона сідає на нижнє з двох сидінь. Тепер вона спокійніша, повітря рівномірно втягується до її легень, ми схиляємось уперед, напружені, м’язи наших спин та животів болять від напруги. Уже скоро, уже скоро, наче сурма, наче заклик до зброї, наче падіння стіни. Ми відчуваємо це — ніби важкий камінь котиться донизу всередині нас, здається, що от-от вибухнемо. Хапаємо одна одну за руки, ми більше не самотні.
Дружина Командора забігає усередину у своїй сміхотворній білій нічній сорочці, з-під подолу стирчать тонкі ноги. Дві Дружини у блакитних сукнях та серпанках тримають її під руки, наче вона того потребує; на її обличчі — натягнута усмішка, наче вона хазяйка вечірки, яку воліла б не проводити. Вона має знати, що ми про неї думаємо. Дружина залізає на Стілець Народження, всідається за і над Джанін, обрамляючи її: худі ноги спускаються з обох боків, наче бильця ексцентричного крісла. Дивно: на ній білі бавовняні шкарпетки та домашні капці, сині, з пухнастої матерії, наче чохол на кришці унітаза. Але ми не звертаємо уваги на Дружину, ми її ледве бачимо, наші очі прикуті до Джанін. У тьмяному світлі, у білій сорочці вона сяє, наче місяць у хмарі.
Тепер вона стогне натужно.
— Тужся, тужся, тужся, — шепочемо ми. — Розслабся. Дихай. Тужся, тужся, тужся.
Ми з нею, ми такі, як вона, ми п’яні. Тітка Елізабет стає на коліна з рушником, щоб впіймати дитя, ось воно — вінець, слава, голівка фіолетова, наче змащена йогуртом; ще один поштовх, і воно випадає, слизьке від рідини та крові, у наше нетерпіння. О, слава.
Ми затримуємо дихання, поки Тітка Елізабет перевіряє: дівчинка, бідолаха, але поки все добре, принаймні немає жодних помітних дефектів, руки, ноги, очі, ми мовчки рахуємо, усе на місці. Тітка Елізабет тримає дитину, піднімає на нас погляд і усміхається. Ми теж усміхаємося, ми всі — одна усмішка, сльози течуть у нас по щоках, ми такі щасливі.
Наше щастя — частково спогад. Я пам’ятаю Люка зі мною в лікарні, у зеленому халаті й білій масці, які йому видали, як він стоїть біля мого узголів’я, тримає за руку. «Ох, — казав він. — О Боже». І видихав із подивом. Потім розповідав, що тієї ночі зовсім не міг спати, почувався, мов під кайфом.
Тітка Елізабет ніжно миє дитинча, воно не сильно плаче, замовкає. Якомога тихіше, аби не злякати його, ми підводимося, збираємося навколо Джанін, обіймаємо її, поплескуємо. Вона теж плаче. Дві Дружини у блакитному допомагають третій Дружині, хазяйці дому, злізти зі Стільця Народження і дійти до ліжка, куди вони її вкладають, підтикають ковдру. Немовля, тепер вимите й тихе, церемонно кладуть у її обійми. Дружини з вітальні зараз усі тут, штовхаються поміж нас, відштовхують. Вони говорять надто голосно, деякі досі мають у руках тарілки, філіжанки з кавою, бокали з вином, хтось навіть досі жує — вони збираються навколо ліжка, матері з дитиною, воркочуть, вітають. Вони випромінюють заздрість — я відчуваю її запах, легкий димок кислоти змішується з парфумами. Дружина Командора дивиться на дитинча, наче на букет квітів, якийсь виграш, приз.
Дружини тут, щоб засвідчити найменування. Саме Дружини тут дають імена.
— Енджела, — каже Дружина Командора.
— Енджела, Енджела, — повторюють, щебечучи Дружини. — Яке миле ім’я! О, вона ідеальна! О, яка вона чудова!