Ми стоїмо між Джанін та ліжком, щоб вона цього не бачила. Хтось дає їй ковтнути виноградного соку, сподіваюся, у ньому є вино, їй досі боляче, ще послід, і вона безпорадно плаче, вигорілими жалюгідними слізьми. Попри те, ми радіємо, це перемога для всіх. Ми це зробили.
Їй дозволять годувати дитину кілька місяців, вони вірять у материне молоко. Після того її переведуть, щоб побачити, чи зможе вона це повторити з кимось іншим, чия черга прийде. Але її ніколи не відправлять до Колоній, ніколи не оголосять Не-жінкою. Це її винагорода.
Родомобіль чекає надворі, щоб відвезти нас назад до наших господарств. Лікарі досі сидять у своєму фургоні, їхні обличчя виникають у вікнах — білі плями, наче личка хворих дітей, змушених сидіти вдома. Один із них відчиняє двері й іде до нас.
— Усе пройшло добре? — нетерпляче запитує він.
— Так, — кажу я. Нині я змучена, виснажена. Мої груди болять і трохи протікають. Несправжнє молоко, з деякими з нас таке буває. Ми сидимо на лавах обличчям одна до одної, їдемо; у нас не лишилося емоцій, майже немає почуттів, ми ніби купи червоної тканини. Нам болить. Кожна тримає на колінах фантом, дитину-привида. Тепер, коли збудження минулося, перед нами постає власна невдача. Мамо, думаю я. Де б ти не була. Чуєш мене? Ти хотіла жіночої культури. Що ж, ось вона. Не те, що ти мала на увазі, але ж вона існує. Будь вдячна за дрібні радості.
Розділ 22
Коли Родомобіль під’їжджає до будинку, день уже в розпалі. Сонце слабко пробирається крізь хмари, у повітрі пахне нагрітою мокрою травою. Я була на Народженні весь день — там втрачаєш лік часу. Кора сьогодні піде за покупками, я звільнена від усіх обов’язків. Я піднімаюся сходами, важко переношу ноги з однієї сходинки на іншу, тримаюся за поручні. Відчуття таке, наче я не спала кілька днів і швидко бігла: у грудях болить, м’язи судомить, наче в них немає цукру. Зараз я радію самотності.
Лежу на ліжку. Хотіла б відпочити, заснути, але надто втомлена для того й водночас надто збуджена — мені не заплющити очей. Дивлюся вгору на стелю, стежу очима за листям на вінку. Сьогодні він нагадує мені крисатого капелюха, з тих, які певний період у минулому носили жінки: капелюха, схожого на величезний ореол, прикрашеного квітами, фруктами й пір’ям екзотичних птахів; капелюха, схожого на саму ідею раю, який літає над головою, затверділу думку.
За мить вінок почне переливатися кольорами, я почну бачити різні речі. Ось яка я втомлена: коли ви їдете всю ніч, до світанку (чомусь не можу зараз про це не думати), і не даєте один одному заснути, розповідаєте історії, міняєтеся за кермом, то коли починає сходити сонце, краєм ока бачиш всяке: пурпурових тварин у кущах край дороги, ледь помітні обриси людей, які зникають, якщо подивитися на них прямо.
Я надто втомлена, щоб продовжувати цю історію. Надто втомлена, щоб думати про те, де я. Ось інша історія, краща. Історія того, що сталося з Мойрою.
Щось я пам’ятаю сама, щось почула від Алми, яка чула від Долорес, яка чула від Джанін. Сама Джанін почула від Тітки Лідії. Навіть у таких місцях можуть укладатися союзи, навіть за таких обставин. На це можна покластися, союзи виникатимуть завжди.
Тітка Лідія викликала Джанін до себе.
— Благословенний плід, — напевно, сказала вона, не відриваючи очей від столу, на якому вона щось писала. Для кожного правила є винятки, на це теж можна покластися. Тіткам дозволено читати й писати.
— Хай відкриє Господь, — відповіла їй Джанін, рівно, прозорим голосом, схожим на сирий яєчний білок.
— Мені здається, що я можу покластися на тебе, Джанін, — сказала Тітка Лідія, нарешті піднявши очі від своєї писанини й зосередивши на ній свій погляд крізь окуляри, одночасно загрозливий і благальний. «Допоможи, — казав цей погляд, — це наша спільна справа». «Ти надійна дівчина, — вела вона далі, — не те, що деякі інші».
Вона думала, що покаяння та голосіння Джанін щось означає, що Джанін зламана, що Джанін — справді вірянка. Але на той момент Джанін була подібна до цуценяти, якого надто часто штовхали всі, хто тільки міг: вона б перекидалася для будь-кого, сказала б що завгодно заради миті схвалення.
Тож Джанін мовила б:
— Сподіваюся, Тітко Лідіє. Сподіваюся, я варта вашої довіри.
Чи щось таке.
— Джанін, — сказала Тітка Лідія. — Сталося дещо жахливе.
Джанін опустила очі. Що б це не було, вона знала, що її в тому не звинуватять, вона невинна. Але чи допомогла їй ця невинність в минулому? Тож вона водночас відчула себе винною, наче її зараз каратимуть.
— Ти щось про це знаєш, Джанін? — м’яко запитала Тітка Лідія.