Тітка Лідія не говорила Джанін такого, але я думаю, що Мойра так і сказала. У будь-якому разі вона не вбила й не скалічила Тітку Елізабет, яка через кілька днів, очунявши від проведених за пічкою годин і, імовірно, від допиту (бо ж ані Тітки, ані хто інший не могли виключити ймовірності змови), повернулася до роботи в Центрі.
Мойра стала прямо і твердо подивилася вперед. Вона відвела плечі назад, розправила спину, стиснула губи. Ми зазвичай не так трималися. Ми ходили, схиливши голови, дивлячись на свої руки чи на землю. Мойра була не схожа на Тітку Елізабет, навіть з коричневим покривалом на шиї, однак жорсткої постаті, напевно, вистачило, щоб переконати вартових Янголів, які ніколи не придивлялися до нас надто пильно, і навіть — а можливо, й особливо, — до Тіток, бо Мойра вийшла просто з головного входу, як людина, яка знає, куди йде; їй козирнули, вона показала перепустку Тітки Елізабет, яку і не думали перевіряти — хто ж став би так ображати Тітку? І зникла.
— Ох, — сказала Джанін. Хтозна, що вона відчувала? Можливо, їй хотілося аплодувати. Якщо й так, вона добре це приховувала.
— Тож, Джанін, — мовила Тітка Лідія, — ось чого я від тебе хочу.
Джанін широко розплющила очі, намагаючись мати невинний і уважний вигляд.
— Ти пильнуй. У це можуть бути замішані інші.
— Так, Тітко Лідіє, — сказала Джанін.
— Приходь і розповідай мені, добре, люба? Як щось почуєш.
— Так, Тітко Лідіє, — сказала Джанін. Вона знала, що більше їй не доведеться ставати на коліна перед усім класом і слухати, як ми всі кричимо, що вона сама винна. Тепер це робитимуть з кимось іншим. Її на якийсь час знято з гачка.
Те, що вона розповіла Долорес усе про цю зустріч у кабінеті Тітки Лідії, нічого не значило. Не значило, що вона не свідчитиме проти нас, проти будь-кого з нас, якщо матиме нагоду. Ми це знали. Тоді ми ставилися до неї так, як люди ставляться до безногих, що продають олівці на розі вулиці: уникали її, як могли, були добрими з нею, коли не могли уникнути. Вона була загрозою, і ми це знали.
Долорес, напевно, поплескала її по спині й сказала, що вона молодець, бо розповіла нам. Де ж сталася ця розмова? У спортзалі, коли ми готувалися до сну. Ліжко Долорес стояло поряд із ліжком Джанін.
Тієї ночі історія обійшла всіх, у напівтемряві, пошепки, від ліжка до ліжка.
Мойра була десь там. Вона на волі, або мертва. Що вона зробила б? Думки про те, що вона зробила б, розросталися, поки не заповнили всю кімнату. Будь-коли міг статися вибух, скло з вікон попадало би всередину, двері розчинилися б… Тепер Мойра мала силу, вона звільнилася, виплуталася. Тепер вона була розпутна.
Гадаю, нас це лякало.
Мойра була як ліфт без стінок. Від неї паморочилось у голові. Ми вже втрачали смак до свободи, уже вбачали в цих стінах безпеку. У верхніх шарах атмосфери ти розпадаєшся, випаровуєшся, не буде тиску, щоб тримати тебе вкупі.
Попри те, Мойра стала нашою фантазією. Ми пригортали її до себе, вона таємно була з нами, наче смішок; вона була лавою під кіркою щоденного життя. У світлі Мойри Тітки були не такі страшні, більш абсурдні. Їхня сила була не бездоганна. Їх можна було затягти в туалет. Нам подобалася зухвалість.
Ми очікували, що її будь-якої миті притягнуть назад, як уже бувало. Ми не могли уявити, що з нею можуть зробити цього разу. Буде дуже погано, що б це не було.
Але нічого не сталося. Мойра не з’явилася. Поки що.
Розділ 23
Це реконструкція подій. Це все — реконструкція. Я відновлюю їх нині у своїй голові, поки лежу горілиць на вузькому ліжку, повторюючи те, що мала б сказати, чи не мала б говорити, що мала б чи не мала б зробити, як треба було б усе розіграти. Якщо я колись виберуся звідси…
Тут і зупинимося. Я маю намір вибратися звідси. Це не може тривати вічність. Інші теж про таке думали в минулі погані часи, і завжди мали рацію, завжди якось вибиралися, і це тривало не довіку. Хоча для них і могло бути схоже на всю доступну їм вічність.
Коли виберуся звідси, якщо колись зможу це увічнити якимось способом, навіть передаючи голосом від одного до іншого, це теж буде реконструкція, черговий її етап. Неможливо розповісти про щось саме так, як це було, сказане тобою ніколи не буває точним — завжди доводиться щось випускати, завжди забагато сторін, частин, суперечностей, нюансів, забагато жестів, які можуть мати якесь значення, забагато форм, які неможливо повністю описати, забагато смаків на кінчику язика, відтінків кольорів — теж забагато. Але якщо ви — чоловік із майбутнього й дісталися аж сюди, пам’ятайте: ви ніколи не знатимете спокуси від передчуття того, що вам належить пробачити людину так, як жінці. Цьому важко опиратися, повірте. Але пам’ятайте, що пробачення — теж сила. Просити його — сила, надати його чи не надати — чи не найбільша сила.