Можливо, це все не про владу. Можливо, річ не в тім, хто ким може володіти, хто що й кому може зробити й лишитися непокараним, навіть якщо йдеться про смерть. Можливо, річ не в тім, кому дозволено сидіти, а кому слід ставати навколішки, чи стояти, чи лежати, розставивши ноги. Можливо, річ саме в тім, хто що й кому може зробити і бути пробаченим. Ніколи не кажіть мені, що це одне й те ж.
— Я хочу, щоб ти мене поцілувала, — сказав Командор.
Що ж, звісно, до того було дещо. Такі прохання ніколи не виникають просто так.
Я зрештою заснула. Мені снилося, що ношу кульчики, і один із них зламався; нічого більше, просто мозок перебирає збережені документи. Мене розбудила Кора, принесла тацю з вечерею — і час вернувся на свої колії.
— Хороше дитя? — питає Кора, ставлячи тацю. Вона вже має знати, у них є такий собі усний телеграф, новини розлітаються від господи до господи, але їй приємно самій почути про це, наче мої слова зроблять усе реальнішим.
— Нічого, — кажу я. — Жилець. Дівчинка.
Кора всміхається мені, впускає мене до себе. У такі моменти те, що вона робить, має здаватися їй вартим того.
— Оце добре, — каже вона. Голос у неї майже мрійливий, і я думаю: звісно ж. Вона сама хотіла б там побувати. Це наче вечірка, на яку її не запрошено.
— Можливо, і в нас скоро таке буде, — каже вона сором’язливо. Має на увазі мене. Це я маю віддячити всім, виправдати витрати на своє прогодування й утримання, наче мурашина матка з яйцями. Це Рита може мене не схвалювати, але не Кора. Натомість, вона від мене залежить. Вона сподівається, і я — рушійна сила цієї надії.
Надія в Кори найпростіша. Вона хоче, щоб тут був День Народження, із гостями, їжею, подарунками, вона хоче маленьку дитинку, яку можна буде балувати на кухні, прасувати їй одяг, годувати печивом, коли ніхто не бачить. Я маю забезпечити їй цю радість. Мене краще влаштувало б несхвалення: відчуваю, що його я варта більше.
Вечеря — тушкована яловичина. Мені важко її доїсти, бо десь посередині я згадую те, що день стер з моєї пам’яті. Правду кажуть: пологи чи навіть присутність під час них — це стан трансу, втрачаєш зв’язок із життям, зосереджуєшся лише на одній миті. Але тепер пам’ять повертається, і я знаю, що не готова.
Годинник у коридорі внизу б’є дев’яту. Я притискаю руки до стегон, вдихаю, м’яко рушаю коридором і сходами вниз. Серена Джой, напевно, усе ще в домі, де відбулося Народження — просто пощастило, передбачити цього він не міг. У такі дні Дружини годинами святкують, допомагають відкривати подарунки, пліткують, напиваються. Треба ж щось робити, аби розігнати їхню заздрість. Я йду коридором першого поверху повз кухонні двері до наступних — його дверей. Стою біля них, почуваюся дитиною, яку в школі викликали до директора. Що я зробила не так?
Моя присутність тут — незаконна. Нам заборонено бувати наодинці з Командорами. Ми тут виключно для розмноження, ми не наложниці, не гейші, не куртизанки. Навпаки, було зроблено все можливе, щоб виключити нас із цієї категорії. У нас не має бути того, що може розважати; пристрастям немає часу і місця розквітати; жодних особливих послуг ніхто не має пропонувати, любов тут не може існувати. Ми — двоногі лона, от і все. Священні посудини, ходячі кубки.
То чому він хоче бачити мене вночі саму?
Якщо мене впіймають, я залежатиму від милості Серени. Він не має вплутуватись у такі домашні справи — то жіноча парафія. Після того — перекваліфікація. Я можу стати Не-жінкою.
Але якщо відмовлюся зустрітися з ним, може бути ще гірше. У мене немає сумнівів щодо того, кому належить справжня влада.
Але ж він має чогось хотіти від мене. Хотіти — означає мати слабкість. Саме ця слабкість, у чому б вона не була, спокушає мене. Це наче тріщина в стіні, яка до того була непробивною. Якщо прикласти до неї око, до цієї його слабкості, зможу побачити свій шлях.
Я хочу знати, чого хоче він. Піднімаю руку, стукаю у двері цієї забороненої кімнати, де ніколи не бувала, куди не ходять жінки. Навіть Серена Джой сюди не заходить, і прибирають тут Хранителі. Які таємниці, які чоловічі тотеми тут зберігаються?
Мені сказано увійти. Відчиняю двері, ступаю всередину.
По той бік — нормальне життя. Чи — краще сказати — те, що по той бік, має вигляд нормального життя. Звісно ж, письмовий стіл з Компумовом на ньому і чорним шкіряним кріслом позаду. На столі стоїть рослина в горщику, підставка для ручок, лежить папір. На підлозі — східний килим, камін без вогню. Є невелика канапа, укрита коричневим плюшем, телевізор, приставний столик, кілька стільців.