Але всі стіни заставлені книжковими шафами. Там повно книжок. Книжки, книжки, книжки. Просто так, на виду, без замків, без скринь. Не дивно, що нам сюди не можна. Це — оаза забороненого. Я намагаюся на них не витріщатися.
Командор стоїть перед каміном без вогню, спиною до нього, поклавши один лікоть на різьблену дерев’яну поличку, а іншу руку сховавши в кишеню. У цій завченій позі є щось від сільського сквайра, стара принадність з глянцевого чоловічого журналу. Він, напевно, заздалегідь придумав, що стоятиме саме так, коли я увійду. Коли я постукала, напевно, поспішив до каміна й став у позу. Йому б ще чорну пов’язку на одне око та шийну хустку з підковами.
Добре, що я можу про все це думати — швидке стакато, тріпотіння мозку. Прихований глум. Але це паніка. Направду я нажахана.
Мовчу.
— Зачини двері за собою, — каже він доволі приємним голосом. Зачиняю, розвертаюся до нього.
— Привіт, — каже Командор.
Це стара форма привітання. Я давно її не чула, уже багато років. За цих обставин вона видається неналежною, навіть комічною, це стрибок у минуле, трюк. Не можу придумати нічого, що пасувало б у відповідь.
Здається, я зараз заплачу.
Напевно, він це помітив, бо дивиться на мене збентежено, трохи супиться — я вирішую трактувати це як стривоженість, хоча цілком можливе й роздратування.
— Ось, — каже він, — сідай.
Витягає для мене стілець, ставить перед столом. Тоді обходить стіл і сам сідає, повільно та, як мені здається, старанно. Цією дією наче каже мені, що я тут не для того, щоб він торкався мене проти моє волі. Командор усміхається. Усмішка не зла, не хижа. Вона ледве схожа на усмішку, радше формальна, дружня, але й трохи відсторонена, наче я — кошеня у вітрині. На нього дивишся, але купувати не збираєшся.
Сідаю на стілець прямо, складаю руки на колінах. Почуваюся, наче мої ноги у пласких червоних черевиках не зовсім торкаються підлоги. Хоча звісно ж торкаються.
— Це має бути для тебе дивно, — каже він.
Я просто дивлюся на нього. Применшення року, як каже моя мати. Казала.
Почуваюся цукровою ватою — лише цукор і повітря. Стисніть мене — і я перетворюся на маленьку червоно-рожеву грудку, липку та сльозливу.
— Гадаю, це таки трохи дивно, — каже він, наче я вже відповіла.
Мені б одягти сюди капелюха, зав’язаного стрічкою під підборіддям.
— Я хочу… — каже він.
Я намагаюся не нахилятися вперед. Так? Так-так? То чого? Чого він хоче? Але я не видам свого зацікавлення, це переговори, тут треба чимось обмінюватися. Та, хто не вагається, згине. Я нічого не видам: тільки продам.
— Я хотів би… — каже Командор. — Це прозвучить смішно.
Він і справді має збентежений вигляд, боязкий — ось це слово, такий колись могли мати вигляд чоловіки. Він достатньо старий, щоб пам’ятати, як це має бути і яким привабливим це колись здавалося жінкам. Молоді не знають цих трюків. Їм не доводилося до них вдаватися.
— Я хотів би пограти з тобою у «Скрабл», — каже він.
Я тримаюсь абсолютно прямо. Моє обличчя нерухоме. Так ось що в цій забороненій кімнаті! «Скрабл»! Мені хочеться сміятися, верещати зо сміху, упасти зі стільця. То колись була гра для старих жінок та чоловіків, у будинках для літніх у неї грали, коли по телевізору не було нічого цікавого. Або ж для підлітків, колись дуже давно. У матері була така, лежала десь у шафі в коридорі разом з новорічними прикрасами в картонних коробках. Якось вона намагалася мене нею зацікавити — мені було тринадцять, жалюгідний і неприкаяний підліток.
Нині, звісно ж, усе не так. Тепер гра заборонена для нас. Тепер вона небезпечна. Тепер вона непристойна. Тепер це щось, чим він не може зайнятися з Дружиною. Тепер вона бажана. Тепер він скомпрометував себе. Це все одно, що запропонувати мені наркотики.
— Гаразд, — кажу я, наче мені байдуже. Насправді я ледве говорю.
Командор не каже, чому хоче грати у «Скрабл» зі мною. Я його не питаю. Він просто дістає коробку з однієї шухляди і відкриває її. Там такі дерев’яні фішки у пластику, які я пам’ятаю, дошка розділена на квадратики, маленькі рамки для букв. Він висипає фішки на стіл, починає їх перевертати. За мить я приєднуюся до нього.
— Умієш грати? — запитує він.