Я душу його складками накидки, мружуся, витискаю сльози з очей. Намагаюся зібратися.
Скоро все минається, наче епілептичний напад. Я сиджу в шафі. Nolite te bastardes carborundorum. У темряві цього не видно, але кінчиками пальців я проводжу по напису, наче це — шрифт Брайля. Тепер він звучить у моїй голові радше як наказ, аніж молитва. Але наказ зробити що? У будь-якому разі я не маю користі з нього, з цього старовинного ієрогліфа, ключ до якого втрачено. Чому вона це написала? Чого вона хотіла? Звідси немає шляху.
Я лежу на підлозі, дихаю швидко, тоді повільніше, вирівнюю дихання, як у вправах для пологів. Усе, що я чую, — звук свого серця, відкривається і закривається, відкривається і закривається, відкривається.
Х. Сувої душі
Розділ 25
Першим, що я почула наступного ранку, були вереск та грюкіт. Кора впустила тацю зі сніданком. Це мене розбудило. Я досі лежала наполовину в шафі, головою на зібганій накидці. Напевно, стягла її з вішака і вмостилася спати там; якусь мить я не могла згадати, де я. Кора стояла на колінах біля мене, я відчувала її руку на своїй спині. Вона знов заверещала, коли я поворухнулася.
— Що таке? — спитала я. Перекотилася, привстала.
— Ох, — сказала вона. — А я подумала…
Що вона подумала?
— Наче… — намагалася продовжити вона.
Розбиті яйця лежали на підлозі, усюди апельсиновий сік і розбите скло.
— Доведеться принести ще, — мовила вона. — Таке марнотратство. Що ти робила отак на підлозі?
Кора потягнула мене, щоб поставити на ноги, як годиться.
Я не хотіла їй казати, що взагалі не лягала. Таке не поясниш. Сказала, що, напевно, знепритомніла. І це було не кращим варіантом, бо вона вчепилася в цю ідею.
— То одна з ранніх ознак, — сказала задоволено. — Ось це, а також блювота.
Кора мала б розуміти, що ще надто рано, але так сподівалася.
— Ні, це не воно, — відповіла я, сівши на стілець. — Певна, це не воно. Просто в голові запаморочилося. Я стояла собі, а потім стало темно.
— То все через напругу вчорашнього дня і всяке таке, — сказала Кора. — Тягне з тебе сили.
Вона мала на увазі Народження, і я сказала, що так воно і є. Тоді я вже сиділа на стільці, а вона — на колінах, збирала з підлоги розбите скло та шматки яєць, складала на тацю, вимочувала апельсиновий сік серветкою.
— Треба принести ганчірку, — сказала. — Вони питатимуть, навіщо знову яйця. Хіба що ти й без них обійдешся.
Вона глянула на мене скоса, хитро, і я зрозуміла, що краще б нам обом прикинутися, що я свій сніданок з’їла. Якщо вона скаже, що знайшла мене на підлозі, це викличе забагато запитань. Про розбитий посуд усе одно доведеться звітувати, але Рита точно лютуватиме, якщо їй доведеться ще раз готувати сніданок.
— Обійдуся, — мовила я у відповідь. — Я не голодна.
Оце добре, пасує до запаморочення.
— Але тост я б з’їла, — додала я. Не хотілося лишитися зовсім без сніданку.
— Він був на підлозі, — сказала вона.
— Я не проти.
Поки я сиділа і їла шматок коричневого тоста, Кора пішла до вбиральні та змила ту жменьку яйця, яку не можна було врятувати, в унітаз. Тоді повернулася.
— Скажу, що перекинула тацю, як забирала її, — мовила вона.
Мені було приємно, що вона готова брехати за мене, навіть у такій дрібниці, навіть задля свого ж добра. Це створювало між нами зв’язок.
Я усміхнулася Корі.
— Сподіваюся, тебе ніхто не чув, — сказала.
— Я направду перелякалася, — відповіла вона, стоячи у дверях з тацею. — Спершу подумала, що це просто твій одяг. Тоді спитала себе — що він робить на підлозі? Подумала, можливо, ти…
— Втекла, — закінчила я.
— Ну, та… — продовжила вона. — Та це була ти.
— Так, — сказала я. — Була.
Так воно й було, вона вийшла з тацею і повернулася з ганчіркою для решти апельсинового соку, і Рита того дня відпустила похмуре зауваження про те, що є тут незграби, які забагато думають, не дивляться, куди йдуть, і ми після цього продовжили жити, наче нічого й не сталося.
То було у травні. Весна тоді вже промайнула. Мить тюльпанів пройшла, і вони вмирали, гублячи пелюстки одну за одною, наче зуби. Одного дня я бачила в садку Серену Джой, яка влаштувалася на колінах на подушці, ціпок лежав поряд із нею на траві. Вона зрізала садовими ножицями насіннєві коробочки. Я дивилася на неї збоку, проходячи повз зі своїм кошиком з апельсинами та баранячими відбивними. Вона націлювалася, встановлювала леза ножиць, тоді конвульсивним рухом відрізала. То наближався артрит? Чи то був бліцкриг, камікадзе, що цілився в розбухлі квіткові геніталії? Плодове тіло. Якщо обрізувати насіння, збережеться енергія в цибулині.