А ще було певне розчарування. Чого я чекала за зачиненими дверима першого разу? Чогось невимовного, можливо, на всіх чотирьох, збочень, батогів, каліцтва? Принаймні мінімальних сексуальних маніпуляцій, грішків минулого, у яких йому нині відмовлено, які заборонені законом і караються ампутацією. Натомість — прохання зіграти у «Скрабл», наче ми літня сімейна пара чи двоє дітлахів. Це видалося протиприродним і теж до певної міри збоченням. Таке прохання незрозуміле.
Тож коли я вийшла з тієї кімнати, мені досі було неясно, чого він хотів, чому, і чи можу я взагалі зробити це для нього. Якщо це мала бути угода, то спочатку слід встановити умови. Цього він, вочевидь, не зробив. Я думала, що це могла бути гра, наче у кішки з мишкою, але тепер мені здається, що він і сам не розумів своїх мотивів та бажань. Вони досі не дійшли до рівня слів.
Другий вечір почався так само, як і перший. Я підійшла до зачинених дверей, постукала, мені сказали увійти. Далі були ті ж дві партії з гладенькими бежевими фішками. Нудотний, кварц, скрутний, сильф, ритм, усі ті старі трюки з приголосними, які я могла вигадати або ж згадати. Мій язик розпух від правопису. Це було наче користуватися мовою, яку колись знала, а тепер майже забула, мовою, пов’язаною зі звичаями, давно зниклими з цього світу: лате та бріош за столиком на вулиці, абсент у високій склянці чи креветки в паперовому ріжку; те, про що я колись читала, але сама не бачила. Це було наче намагатися ходити без милиць, як у тих фальшивих сценах старих фільмів. Ти можеш це зробити. Я знаю, що можеш. Так і мій мозок, який хитався і перечіплявся поміж гострих «р» і «т», послизався на яйцеподібних голосних, наче на камінцях.
Командор терпляче чекав, коли я вагалася чи питала його про правопис.
— Ми завжди можемо глянути у словник, — підбадьорював він. Він сказав «ми». Я зрозуміла, що першого разу він дозволив мені виграти.
Того вечора я чекала, що все буде так само, включаючи поцілунок на добраніч. Але коли ми закінчили другу партію, він відкинувся на спинку крісла, поклав лікті на бильця, склав кінчики пальців і подивився на мене.
— Маю для тебе подарунок, — сказав і злегка усміхнувся.
Тоді висунув верхню шухляду столу й дістав з неї щось. Потримав хвилинку між великим та вказівним пальцями, наче вирішуючи, чи віддавати мені, чи ні. Хоча річ була догори дриґом, я зі свого місця впізнала її. Раніше вони часто траплялися. То був журнал, жіночий журнал, наче з картинки: модель на глянцевому папері, волосся роздувається, шалик на шиї, помада на губах, осіння мода. Я думала, усі такі журнали було знищено, але ось один, що лишився в приватному кабінеті Командора, де найменше очікуєш таке побачити. Він подивився на модель згори вниз: вона була саме тим боком до нього; він досі мрійливо усміхався. Так дивляться на майже вимерлих тварин у зоопарку.
Я витріщалася на журнал, який висів переді мною, наче наживка на гачку, я хотіла його. Хотіла так сильно, що мені заболіли кінчики пальців. Водночас бачила в цьому бажанні щось тривіальне, абсурдне, бо колись ставилася до таких журналів доволі зверхньо. Я читала їх у кабінеті дантиста, іноді — у літаках; купувала їх, щоби взяти з собою до готельного номера, як засіб згаяти час, поки чекаю Люка. Погортавши сторінки, викидала їх, бо ж вони були безкінечно позбувані, і через день-два я вже не могла згадати, що там було.
Хоча тепер я пам’ятаю. У них була обіцянка. Вони займалися перетвореннями, пропонували безмежні можливості, наче відображення у двох дзеркалах, поставлених одне навпроти іншого, розтягнені, аж допоки не зникнуть. Вони показували одну пригоду за іншою, один гардероб за іншим, одне за іншим покращення, одного за іншим чоловіка. Говорили про омолодження, подолання болю й безкінечне, усепереможне кохання. Справжньою обіцянкою в них було безсмертя.
Ось що Командор тримав, не знаючи про це. Він пошарудів сторінками. Я відчула, що схиляюся до нього.
— Старий. Можна сказати, антикваріат. Здається, сімдесяті. «Вог», — завважив назву, наче знавець вин. — Подумав, тобі цікаво буде поглянути.
Я відсторонилася. Це може бути перевірка того, наскільки глибоко в мене промиті мізки.
— Це заборонено, — сказала я.
— Тут можна, — тихо відповів він. Я зрозуміла, у чому справа. Якщо я порушила головне табу, чого мені вагатися щодо іншого, чогось меншого? Чи ще одного, ще одного — хтозна, де це може зупинитися? За цими конкретними дверима табу зникали.
Я взяла в нього журнал, розвернула як годиться. От вони, образи мого дитинства: нахабні, рухливі, упевнені, руки випростані, наче заявляючи про своє право на простір, ноги розставлені, ступні міцно тримаються землі. Щось ренесансне було в цій позі, але на думку спадали принци, а не зачесані й завиті діви. Ці відверті очі, хоча й затінені макіяжем, але, як і котячі, націлені на здобич. Без зволікання, без страху — не в цих накидках та грубому твіді, не в чоботах до колін. Ці жінки — пірати з жіночними дипломатами для здобичі та жадібними кінськими зубами.