Поки я гортала сторінки, відчувала, що Командор дивиться на мене. Знала, що роблю те, чого робити не мала б, і йому приємно бачити, як я це роблю. Я мала б почуватися злом; за мірками Тітки Лідії, я й була злом. Але я цього не відчувала. Натомість, це було щось схоже на стару едвардіанську листівку з узбережжя: непристойне. Яким буде його наступний подарунок? Корсет?
— Звідки у вас це? — спитала я.
— Дехто з нас, — відповів він, — цінує старі речі.
— Але ж їх мали спалити, — сказала я. — Були обшуки будинків, вогнища…
— Те, що становить небезпеку в руках більшості, — мовив Командор чи то з іронією, чи без, — доволі безпечне для тих, чиї мотиви…
— Поза критикою, — закінчила я.
Він поважно кивнув. Неможливо сказати, чи справді це малося на увазі.
— Але навіщо показувати це мені? — сказала я й відчула себе дурною. Що б він міг відповісти? Що так розважається, за мій рахунок? Бо ж мав знати, наскільки для мене болючі ці нагадування про минулі часи.
Я не була готова до того, що він насправді відповів.
— Кому ще мені його показати? — спитав Командор — і от знову цей сум.
Я подумала — мені йти далі? Не хотілося підштовхувати його, надто далеко, надто швидко. Знала, що мене легко замінити. І попри те сказала, дуже м’яко:
— А ваша Дружина?
Він, схоже, думав про це.
— Ні, — відповів. — Вона не зрозуміла б. Байдуже, вона все одно мало зі мною зараз говорить. Схоже, у нас лишилося небагато спільного.
Ось воно, відверто: дружина його не розуміє.
Ось для чого тоді я тут. Одне й те ж. Надто банально, щоб бути правдою.
На третій вечір я попросила в нього крем для рук. Не хотіла, щоб здавалося, наче я благаю, але отримати все можливе прагнула.
— Що саме? — спитав Командор, ввічливий, як завжди. Він сидів на іншому кінці столу. Особливо мене не торкався, за винятком одного обов’язкового поцілунку. Жодного мацання, важкого сопіння, нічого такого — це не годилося для нього, та й для мене теж.
— Крем для рук, — сказала я. — Чи для обличчя. У нас дуже сохне шкіра.
Я чомусь сказала «у нас», а не «в мене». Хотілося б попросити й олії для ванни, у тих маленьких кольорових кульках, у яких вона колись продавалася, і які мені здавалися чарівними, коли лежали в круглій скляній мисці материної ванни. Але подумала: він не знатиме, що то таке. І взагалі, їх, напевно, уже не виробляли.
— Сохне? — перепитав Командор так, наче ніколи раніше про це не думав. — І що ви з цим робите?
— Беремо масло, — сказала я. — Коли можемо дістати. Чи маргарин. Часто це саме маргарин.
— Масло, — повторив він замислено. — Розумно як. Масло.
І розсміявся.
Мені хотілося дати йому ляпаса.
— Думаю, це я зможу дістати, — сказав він, наче дитині, яка просить жуйку. — Але вона може відчути його запах на тобі.
Цікаво, чи цей острах походить з попереднього досвіду. Дуже старого: помада на комірі, парфуми на манжетах, нічний скандал на кухні чи в спальні. Чоловік без такого досвіду про це не подумав би. Хіба що він хитріший, ніж здається.
— Я буду обережна. До того ж, вона не буває настільки близько до мене.
— Іноді буває, — сказав він.
Я опустила очі. Зовсім забула про це. Відчула, що шаріюся.
— У ті вечори не буду ним користуватися, — відповіла.
На четвертий вечір він приніс мені крем для рук у пластиковій пляшечці без написів. Він був поганенький, трохи відгонив рослинною олією. Жодних «Конвалій» для мене. Такий могли робити для лікарень, втирати у пролежні. Але я все одно подякувала.
— Тільки є проблема, — сказала я. — Мені немає де його тримати.
— У своїй кімнаті, — мовив Командор так, наче це щось очевидне.
— Вони знайдуть, — відповіла я. — Хтось точно знайде.
— Чому? — спитав, ніби справді не знав. Можливо, і не знав. Це не вперше він демонстрував повну необізнаність щодо справжніх умов нашого життя.
— Вони шукають, — сказала я. — Обшукують усі наші кімнати.
— Що шукають? — перепитав він.
Тоді, здається, я трохи втратила контроль.