Ми ходили туди, коли вона була маленька. Я піднімала її, щоб вона зазирнула через скло вітрини, де були виставлені цеберка з морозивом ніжних кольорів — блідо-оранжеве, блідо-зелене, блідо-рожеве, — і читала назви, щоб вона обрала, яке хоче. Вона все одно обирала не за назвою, а за кольором. Її сукні та комбінезони теж були цих кольорів. Пастельного морозива.
«Джиммі», ось як він називався.
Тепер нам з Гленовою затишніше разом, ми звикли одна до одної. Сіамські близнючки. Тепер нас під час зустрічі мало цікавлять формальності, ми обмінюємось усмішками й рушаємо, у тандемі, рівно котимося щоденним маршрутом. Час від часу ми його трохи змінюємо — це не заборонено, якщо не виходити за межі. Пацюк у лабіринті може йти куди завгодно, поки лишається всередині лабіринту.
Сьогодні ми побували вже у двох крамницях і в церкві; тепер прийшли до Стіни. Сьогодні на ній нічого немає: улітку тіла не лишають висіти так довго, як узимку, через мух і сморід. Тут колись була земля освіжувачів для повітря, хвойних і квіткових, тож люди зберегли до цього смак; особливо Командори, які проповідують чистоту в усьому.
— Усе купила за списком? — питає мене Гленова, хоча й знає, що так. Наші списки довгими не бувають. Останнім часом вона стала трохи менш пасивною, менш меланхолійною. Часто говорить до мене перша.
— Так, — відповідаю.
— Давай прогуляємося, — пропонує вона. Має на увазі вниз, до річки. Ми давненько там не були.
— Згода, — кажу я. Але не одразу розвертаюся, лишаюся на місці, кидаю останній погляд на Стіну. Червона цегла, прожектори, колючий дріт, гачки. Іноді Стіна ще сильніше віщує погане, коли порожня, як-от зараз. Коли на ній хтось висить, принаймні знаєш, що найгірше сталося. А така пустка містить перспективу. Це як наближення шторму. Коли я бачу тіла, справжні тіла, коли можу здогадатися з розмірів та форм, що жоден із них — не Люк, я можу вірити, що він досі живий.
Не знаю, чому чекаю його появи на цій стіні. Його могли вбити у сотнях інших місць. Але не можу позбутися думки про те, що він тут, зараз, за порожньою червоною цеглою.
Намагаюсь уявити, у якій він будівлі. Пам’ятаю, де за Стіною стоять будинки; раніше там можна було вільно гуляти, коли це був університет. Ми досі час від часу ходимо туди, на Спасіння для жінок. Більшість будівель теж із червоної цегли; у деяких — двері в арках, романський стиль, дев’ятнадцяте століття. У будинки нас більше не пускають; та й хто хотів би потрапити всередину? Вони належать Очам.
Можливо, він у бібліотеці. Десь у підвалах. У книгосховищі.
Бібліотека схожа на храм. Довгий марш білих сходів веде до ряду дверей. Тоді всередині вгору піднімаються ще одні білі сходи. На стіні з кожного боку — янголи. Ще є чоловіки в бою або ж готові до бою, мають чистий і шляхетний вигляд, а не брудний, скривавлений та смердючий, який мав би бути. З одного боку входу їх веде Перемога, з іншої сторони стоїть Смерть. Це фреска на честь якоїсь війни. Чоловіки на стороні Смерті ще живі. Вони підуть на Небеса. Смерть — красива жінка з крилами та майже оголеними з одного боку грудьми; чи це Перемога? Не пам’ятаю.
Цього вони не знищили б.
Ми розвертаємося спинами до Стіни, ідемо ліворуч. Тут кілька порожніх вітрин, скло намащене милом. Намагаюся згадати, що тут колись продавали. Косметику? Коштовності? Більшість крамниць із чоловічими речами досі працюють; позачиняли лише ті, які вони назвали марнославством.
На розі — крамниця, відома як «Сувої душі». Це франшиза: у центрі кожного міста є «Сувої душі», у кожному передмісті, принаймні так кажуть. Напевно, вони чимало заробляють.
Вітрина «Сувоїв душі» небитка. За нею — друкарські машини, ряд за рядом; ці машини називають «святими роликами», але тільки між своїми, бо це зневажливо. Машини друкують молитви, рулон за рулоном, безкінечні молитви. Їх замовляють Компуфоном, я якось чула, як це робила Дружина Командора. Замовлення молитов із «Сувоїв душі» має бути ознакою побожності й вірності режиму, звісно, Дружини Командорів часто це роблять. Це сприяє кар’єрі їхніх чоловіків.
Є п’ять різних молитов: за здоров’я, добробут, смерть, народження, гріх. Обираєш, яку хочеш, вводиш її номер, тоді вводиш свій номер, щоб із твого рахунку списали гроші, і зазначаєш, скільки разів надрукувати молитву.
Друкуючи молитви, машини говорять; якщо хочеться, можна зайти всередину й послухати, як позбавлені інтонацій металеві голоси повторюють одне й те саме знову й знову. Коли молитви надруковано й виголошено, папір спрямовується в інший отвір і переробляється назад на чистий. Людей там немає, машини працюють самі. З вулиці голосів не чути, лише бурмотіння, дзижчання, наче від натовпу вірян на колінах. На кожній машині збоку золотим намальовано око з маленькими золотими крилами обабіч.