Я намагаюся згадати, що тут продавалося, коли це була крамниця, до того, як її перетворили на «Сувої душі». Здається, то була нижня білизна. Рожеві й сріблясті коробки, кольорові колготки, бюстгальтери з мереживом, шовкові шалики? Щось утрачене.
Стоїмо з Гленовою біля «Сувоїв душі», дивимося крізь небитку вітрину, спостерігаємо, як молитви вивалюються з машин і знову зникають усередині, повертаються до царства несказаного. Я переводжу погляд. Бачу не машини, а Гленову, її відображення у склі. Вона дивиться просто на мене.
Ми можемо бачити очі одна одної. Це вперше я бачу очі Гленової — прямо, спокійно, не скоса. У неї овальне обличчя, рожеве, пухке, але не товсте, очі круглуваті.
Вона витримує мій погляд у склі, рівно, не ворухнувшись. Тепер важко відвести очі. Це шокуюче видовище, наче бачити когось голим уперше. Раптом у повітрі між нами відчувається ризик, якого раніше не було. Навіть зустрічатися поглядами небезпечно. Хоча поблизу нікого немає.
Нарешті Гленова говорить.
— Думаєш, Бог прислухається до машин? — питає вона пошепки: звичка з часів Центру.
У минулому це було б доволі буденне зауваження, філософські розуми. Нині ж це — зрада.
Я могла б закричати. Могла б утекти. Тихо відвернутися від неї, показуючи, що я не толеруватиму таких розмов у моїй присутності. Це підривна діяльність, підбурювання, богохульство, єресь — усе в одному.
Я гартуюся. Відповідаю:
— Ні.
Вона видихає з полегшенням. Ми разом перетнули невидиму межу.
— І я так думаю, — каже вона.
— Хоча мені здається, що це теж вид віри, — продовжую я. — Наче тибетські молитовні млини.
— Що то таке? — питає вона.
— Я про них лише читала, — відповідаю. — Їх рухав вітер. Тепер такого вже немає.
— Як і всього, — каже Гленова. Тільки зараз ми припиняємо дивитись одна на одну.
— Тут безпечно? — пошепки питаю я.
— Мені здається, що це найбезпечніше місце, — мовить вона. — Схоже, наче ми молимося, от і все.
— А вони?
— Вони? — досі пошепки перепитує вона. — На вулиці завжди безпечніше, немає мікрофонів, та й чого б їх сюди вішати? Вони думають, що ніхто не наважиться. Але ми вже довго тут стоїмо. Немає сенсу затримуватися.
Ми разом розвертаємося.
— Іди, опустивши голову, — каже вона, — і трішки схилися до мене. Так я краще тебе чутиму. Як когось побачиш — мовчи.
Ми йдемо, схиливши голови, як завжди. Я в такому захваті, що ледве дихаю, але крокую рівно. Тепер як ніколи важливо не привертати до себе уваги.
— Я думала, ти справжня вірянка, — каже Гленова.
— Я думала так на тебе, — кажу я.
— Ти була така огидно благочестива.
— І ти теж, — відповідаю. Мені хочеться сміятися, кричати, обійняти її.
— Ти можеш приєднатися до нас, — каже вона.
— До нас? — перепитую я. Тож є «нас», є «ми». Я знала.
— Ти ж не подумала, що я така одна, — каже вона.
Я не подумала. Мені спадає на думку, що вона може бути шпигункою, підставою, наживкою, щоб спіймати мене — на такому ґрунті ми ростемо.
Але я не можу в це повірити; у мені здіймається надія, наче сік під корою дерева. Кров у рані. Це відкриття.
Я хочу спитати її, чи не бачила вона Мойру, чи може хтось дізнатися, що сталося — з Люком, з моїм дитям, навіть з моєю матір’ю, але часу небагато; ми надто швидко підходимо до головної вулиці, тієї, що перед першою заставою. Тут людей буде забагато.
— Ані слова, — попереджає мене Гленова, хоча це й непотрібно. — Ніяк.
— Звісно ж, — кажу я. Що ще мені сказати?
Ми мовчки йдемо головною вулицею, повз «Лілеї», повз «Всяку плоть». Сьогодні на тротуарах людей більше, ніж зазвичай: напевно, їх виманила тепла погода. Жінки в зеленому, блакитному, червоному, смугастому; чоловіки теж, хтось в однострої, хтось у цивільних костюмах. Сонце безкоштовне, ним можна насолоджуватися. Хоча ніхто більше не засмагає, принаймні на людях.
Автомобілів теж більше: «Вихори» з водіями та пасажирами на подушках; дрібніші авто для дрібніших людей.
Щось відбувається: якесь хвилювання в потоці машин, неспокій. Деякі відсуваються до узбіччя, наче забираються з дороги. Я кидаю швидкий погляд угору: чорний фургон з білокрилим оком на боці. Сирени мовчать, але інші автомобілі все одно його уникають. Він повільно їде вулицею, наче шукає щось: акула на полюванні.