Прокинулися того дня як зазвичай, поснідали — гранолою, я це пам’ятаю, і Люк відвіз її до школи в тому гарненькому вбранні, яке я купила їй кількома тижнями раніше, смугастому комбінезоні й синій футболці. Який то був місяць? Напевно, вересень. Їх мали забрати шкільним автобусом, але я чомусь хотіла, щоб її повіз Люк, бо хвилювалася навіть через автобуси. Діти вже не ходили до школи пішки: надто часто зникали.
Коли я дісталася до кіоску на розі, звичної продавчині там не було. Натомість був чоловік, молодий, не більше двадцяти років.
— Вона захворіла? — поцікавилась я, даючи йому свою картку.
— Хто? — перепитав він агресивно, як мені здалося.
— Жінка, яка тут зазвичай працює, — відповіла я.
— Мені звідки знати? — сказав він. Він вбивав мій номер одним пальцем, вивчаючи кожну цифру. Було помітно, що раніше він цього не робив. Я постукувала пальцями по прилавку, нетерпляче чекала на свої сигарети й думала, чи не казав йому хтось, що з прищами на шиї можна щось зробити. Я доволі чітко пам’ятаю, який він мав вигляд: високий, трохи згорблений, темне волосся коротко стрижене, карі очі наче сфокусувались у кількох дюймах за моїм переніссям, і ті прищі. Гадаю, я так добре запам’ятала його через те, що він сказав далі.
— Вибачайте, — сказав він. — Номер недійсний.
— Маячня якась, — відповіла я. — Має бути дійсний, у мене кілька тисяч на рахунку. Два дні тому виписку дивилася. Спробуйте ще раз.
— Недійсний, — уперто повторив він. — Бачите червоний вогник? Означає, що номер недійсний.
— Ви, напевно, помилилися, — заперечила я. — Спробуйте ще раз.
Він знизав плечима, усміхнувся так, наче я його вже дістала, але спробував знову ввести номер. Тепер я спостерігала за його пальцями на кожній цифрі, перевіряла цифри, які з’являлись у віконці. Це справді був мій номер, але червоний вогник знову загорівся.
— Бачите? — повторив хлопець з тією ж усмішкою, наче знав якийсь приватний жарт, який не збирався мені розповідати.
— Подзвоню їм з роботи, — сказала я. Система, бувало, підводила, але кілька телефонних дзвінків усе виправляли. Я все одно була зла, наче мене несправедливо звинуватили в чомусь такому, про що й сама не знала. Наче це я помилилася.
— То подзвоніть, — байдуже сказав він. Я лишила сигарети на прилавку, бо ж не заплатила за них. Подумала, що позичу в когось на роботі.
Я таки подзвонила їм з роботи, але мені відповів запис. «На лінії перевантаження», — сказав голос. Чи не могла б я передзвонити?
Лінії весь ранок були перевантажені, наскільки я могла зрозуміти. Я передзвонювала кілька разів — марно. Та й навіть це не було таким уже незвичним.
Десь о другій по обіді до нашої дискової кімнати зайшов директор.
— Маю вам дещо сказати, — мовив. Вигляд мав жахливий: волосся скуйовджене, очі почервоніли, бігають, наче він пиячив.
Усі подивилися на нього, вимкнули свої машини. Нас у кімнаті було восьмеро чи десятеро.
— Вибачте, — сказав він, — але це закон. Мені дуже прикро.
— Чому? — запитав хтось.
— Я маю вас відпустити, — продовжував він. — Це закон. Я зобов’язаний. Маю всіх вас відпустити.
Він говорив це ледь не ніжно, наче ми були дикими тваринами, жабами, яких він спіймав і посадив у банку, наче тепер він виявляє людяність.
— Нас звільняють? — спитала я і встала. — Але чому?
— Не звільняють, — сказав він. — Відпускають. Ви більше не можете тут працювати, це закон.
Директор запустив руки у волосся, і я подумала, що він збожеволів. Напруга виявилася надто сильною, через що в нього поїхав дах.
— Ви не можете так вчинити, — сказала жінка, яка сиділа біля мене. Прозвучало фальшиво, не схоже на правду, наче з телевізора.
— Я не винний, — сказав директор. — Ви не розумієте. Прошу, йдіть, зараз, — він підвищив голос. — Я не хочу проблем. Якщо будуть проблеми, книжки можуть загубитися, щось може зламатися…
Він озирнувся через плече.
— Вони там, — сказав. — У моєму кабінеті. Якщо ви не підете зараз, вони прийдуть самі. Дали мені десять хвилин.
Це прозвучало ще божевільніше, ніж раніше.
— Він здурів, — сказав хтось уголос; ми всі про це думали.
Але я могла визирнути в коридор: там стояли двоє чоловіків в однострої, з автоматами. То було надто театрально, щоб бути правдою, але ж вони там були, з’явилися раптово, немов марсіани. Чимось це нагадувало сон; вони були надто яскраві, надто вирізнялися серед оточення.
— Облиште машини, — сказав директор, поки ми збиралися й виходили. Наче ми могли їх забрати.