Але можна покластися на те, що він щось із цього має. Усі мають свою певну вигоду. Додаткові сигарети? Додаткові свободи, не дозволені більшості? Байдуже — що він може довести? Його слово проти Командорового, хіба що він вирішить очолити облаву. Двері відчиняються ногою і — що я вам казав? Піймані на гарячому, грішно грають у «Скрабл». Мерщій, ковтай слова.
Можливо, йому просто подобається насолода від таємниць. Від того, що він щось на мене має, як раніше казали. Це влада, якою можна скористатися лише раз.
Хотіла б я думати про нього краще.
Тієї ночі, після того, як я втратила роботу, Люк хотів кохатися зі мною. Чому я не захотіла? Сам тільки відчай мав би підштовхнути мене. Але в мене все заніміло. Я ледве відчувала його руки на собі.
— Що сталося? — спитав він.
— Не знаю, — відповіла я.
— У нас усе одно є… — але не продовжив, не сказав, що ж у нас є. Я подумала, що не варто йому казати «у нас», бо ж у нього, наче, нічого й не забирали.
— У нас усе одно є ми, — закінчила я. То була правда. Так чому ж мій голос був таким байдужим, навіть для мене ж?
І він мене поцілував, наче в той момент, як я це сказала, усе може повернутися до норми. Але щось зсунулося тоді, рівновага була втрачена. Я почувалася зібганою, тож коли він обійняв мене, збираючи докупи, я була маленькою, наче лялька. Відчула, що любов іде вперед без мене.
Мені подумалося, що він не проти. Він зовсім не проти. Можливо, йому навіть подобається. Ми більше не належимо одне одному. Натомість я належу йому.
Негідно, несправедливо, неправдиво. Але саме це сталося.
Тож, Люку, я хочу спитати тебе тепер, хочу знати: я мала рацію? Бо ми ніколи про це не говорили. Коли я могла б заговорити, мені ставало страшно. Я не могла собі дозволити тебе втратити.
Розділ 29
Я сиджу в Командоровому кабінеті навпроти нього, за столом, на місці клієнта, наче веду переговори в банку про неабияку позику. Але, за винятком мого розташування в кімнаті, формальності між нами небагато. Раніше я сиділа з напруженою шиєю і прямою спиною, ноги рівненько на підлозі, очі на козиряння. Тепер я розслаблена, мені навіть затишно. Червоні черевики скинуті, я підгорнула ноги під себе, хоча й прикрила їх червоною спідницею, але все одно підгорнула, наче сиджу біля вогнища в старі дні пікніків. Якби в каміні горів вогонь, він би виблискував на полірованих поверхнях, м’яко сяяв на плоті. Додаю камінного світла.
Щодо Командора — він аж до непристойності повсякденний. Без піджака, лікті на столі. Бракує лише зубочистки в кутику вуст — і він був би справжньою рекламою сільської демократії, як на гравюрі. У плямах від мух, як у старій спаленій книжці.
Квадратики на дошці переді мною заповнюються — передостання гра мого вечора. «Ґуш», пишу я зручне односкладове слово з дорогою літерою ґ.
— Це справді слово? — питає Командор.
— Можемо подивитися, — кажу я. — Це діалектизм.
— Я тобі вірю, — каже він і всміхається. Командору подобається, коли я виділяюся, показую свою розвиненість, наче уважна тваринка, нашорошую вуха, готова виконувати трюки. Його схвалення огортає мене, немов тепла вода. Я не відчуваю в ньому тієї злості, яку раніше бачила в чоловіках, навіть у Люкові іноді. Він не називає мене подумки сучкою. Насправді він поводиться, як татусь. Йому подобається думати, що я розважаюся — так воно і є.
Він спритно вводить у кишеньковий комп’ютер наші рахунки.
— Ти мене сьогодні обійшла, — каже. Я підозрюю, що він махлює, щоб полестити мені, щоб підняти мені настрій. Але чому? Це лишається запитанням. Що він отримує від такого розбещення? Має щось бути.
Командор відкидається на спинку крісла, складає кінчики пальців — уже знайомий мені жест. Ми вибудували поміж собою репертуар таких жестів, знайомих речей. Він дивиться на мене не без доброзичливості, з цікавістю, наче я — загадка, яку треба розгадати.
— Що хочеш сьогодні почитати? — питає він. Це теж уже рутина. Поки що я прочитала журнал «Мадемуазель», старий випуск «Есквайра» вісімдесятих років, «Міз» — пам’ятаю, що цей журнал валявся в різних квартирах моєї матері, поки я росла, і «Рідерз Дайджест». У нього навіть романи є. Я вже прочитала Раймонда Чендлера і половину «Тяжких часів» Чарльза Діккенса. Коли маю нагоду, читаю швидко, жадібно, майже поверхнево, намагаючись якомога більше інформації напхати у свою голову перед черговим довгим голодом. Якби я їла, це була б обжерливість голодуючого, якби це був секс, то радше швидкий потайний перепихон десь у провулку.