Поки я читаю, Командор сидить і спостерігає за мною, мовчки, але й не зводячи очей. Це спостереження — своєрідний сексуальний акт, і я почуваюся оголеною, коли він дивиться. Хотілося б, що він відвернувся від мене, походив по кімнаті, почитав щось сам. Можливо, тоді я могла б розслабитися, не поспішати. А таке протиправне читання здається мені виступом.
— Я б хотіла просто поговорити, — кажу я. Самій дивно чути це від себе.
Командор знов усміхається. Він не здається здивованим. Можливо, він чекав цього або ж чогось подібного.
— О? — каже він. — То про що ти хотіла б поговорити?
Я затинаюся.
— Та про що завгодно. Ну, наприклад, про вас.
— Про мене? — він і далі усміхається. — Так про мене немає чого особливо говорити. Я звичайний хлопець.
Ця його фальшивість, навіть у виборі слова — «хлопець»? — зупиняє мене. Звичайні хлопці не стають Командорами.
— Ну щось же ви вмієте, — кажу. Знаю: я підштовхую його, граюся з ним, виманюю його назовні, і мені самій від себе гидко, навіть трохи нудить. Але це фехтування. Або говорить він, або я. Я це знаю, відчуваю слова, які збираються всередині мене, я так давно насправді не говорила ні з ким. Короткі перешіптування з Гленовою на сьогоднішній прогулянці не враховуються; але то був вступ, він роздражнив мене. Відчувши полегшення навіть від такої розмови, я хочу більшого.
А якщо говоритиму з ним, то скажу щось не те, щось видам. Я відчуваю це, прийдешню зраду себе самої. Я не хочу, щоб він знав забагато.
— Ну, я займався дослідженням ринку, — невпевнено веде він. — А потім наче відокремився.
Мені спадає на думку, що хоча я й знаю, що він Командор, та уявлення не маю, чим він займається. Що він контролює, яку галузь, як раніше казали? Конкретних звань у них немає.
— О, — кажу я, намагаюся, щоб звучало так, наче я розумію.
— Можна сказати, що я науковець, — продовжує він. — Звісно ж, у певних межах.
Після того він певний час нічого не каже, і я теж мовчу. Ми перечікуємо один одного.
Я зриваюся перша.
— То, можливо, розкажете щось із того, про що я думала?
Командор виявляє цікавість.
— І що це має бути?
Я прямую до небезпечної зони, але не можу зупинитися.
— Є одна фраза, яку я звідкись пам’ятаю… — краще не казати, звідки. — Гадаю, це латина, я думала, можливо, ви…
Знаю, у нього є словник латини. Він має кілька видів словників на горішній полиці, ліворуч від каміна.
— Скажи, — мовить він. Відсторонений, але більш пильний, чи мені це здається?
— Nolite te bastardes carborundorum, — кажу я.
— Що? — перепитує він.
Я неправильно вимовила слова. Не знаю, як правильно.
— Можу по літерах, — відповідаю я. — Чи записати.
Він вагається, ідея нова. Можливо, він не пам’ятає, що я вмію писати. Я ніколи не тримала ручки чи олівця в цій кімнаті, навіть щоб записати рахунок.
— Жінки не вміють додавати, — якось жартома сказав Командор. Коли я спитала, що малось на увазі, пояснив: — Для них один плюс один плюс один плюс один — це не чотири.
— А що тоді? — уточнила я, чекаючи на «п’ять» чи «три».
— Просто один плюс один плюс один плюс один, — відповів він.
Але тепер він каже:
— Гаразд, — і жбурляє свою кулькову ручку мені через стіл майже зухвало, наче приймаючи виклик. Я озираюся, шукаю, на чому б написати, і він дає мені записник для рахунків з маленьким усміхненим личком, надрукованим угорі на сторінці. Такі штуки досі випускають.
Я обережно, друкованими літерами пишу фразу, списую зі своєї пам’яті, зі своєї шафи. Nolite te bastardes carborundorum. Тут, у цьому контексті, це не молитва й не команда, це сумне графіті, колись видряпане й закинуте. Ручка між моїми пальцями чуттєва, майже жива, я відчуваю її силу, силу слів, які вона містить. «Ручка — це заздрість», — сказала б Тітка Лідія, цитуючи черговий слоган Центру, який відважував нас від таких речей. І вони мали рацію — це заздрість. Просто тримати її — уже заздрити. Я заздрю, що в Командора є ручка. Це одна з тих речей, які я хотіла б украсти.
Командор забирає в мене позначений усмішкою аркуш паперу, дивиться на нього. Тоді починає реготати і — невже він шаріється?
— Це несправжня латина, — каже він. — Це просто жарт.
— Жарт? — ошелешено перепитую я. Це не може бути жарт. Невже я ризикувала, намагаючись ухопити крихту знання, через простий жарт? — Що за жарт?
— Знаєш, які бувають школярі, — каже Командор. Він сміється ностальгійно, тепер я розумію, що це сміх приязності до самого себе. Він устає, іде до книжкових полиць, дістає книгу з колекції, але не словник. Це стара книжка, схожа на підручник, потріпана, замащена чорнилом. Перш ніж показати її мені, він перебирає сторінки, міркує, згадує.