— Твій час закінчується, — каже вона. Це не запитання, а твердження.
— Так, — рівно кажу я.
Серена Джой підпалює ще одну сигарету, довго вовтузиться із запальничкою. З руками в неї точно стає все гірше. Але було б помилкою запропонувати їй свою допомогу — вона образилася б. Помилка — помітити її слабкість.
— Можливо, він не здатний, — каже вона.
Я не знаю, про кого це. Про Командора чи про Бога? Якщо про Бога, то вона сказала б «не хоче». У будь-якому разі, це єресь. Нездатні лише жінки, вони вперто лишаються закритими, вони пошкоджені, дефективні.
— Так, — кажу я. — Можливо, і не здатний.
Піднімаю на неї очі. Серена дивиться вниз. Ми вперше за довгий час зустрічаємося поглядами. Уперше з нашої зустрічі. Між нами простягаються миті, вицвілі, рівні. Вона намагається побачити, чи я усвідомлюю реальність.
— Можливо, — каже вона, тримаючи сигарету, яку так і не змогла запалити. — Можливо, варто спробувати інакше.
Що, стати рачки?
— Як інакше? — питаю я. Маю бути серйозна.
— З іншим чоловіком, — уточнює.
— Ви ж знаєте, я не можу, — кажу обережно, щоб не показати своє роздратування. — Це протизаконно. Ви знаєте про покарання.
— Так, — погоджується Дружина. Вона готова до цього, вона все обдумала. — Я знаю, що офіційно не можна. Але так робиться. Жінки часто це роблять. Постійно.
— Тобто, з лікарями? — кажу я, згадуючи співчутливі карі очі, руку без рукавички. Коли я останнього разу була на огляді, лікар був уже інший. Можливо, хтось спіймав його чи якась жінка про нього доповіла. Не те, щоб до її слів без доказів дослухалися.
— Деякі роблять так, — каже вона майже приязно, хоча й відсторонено; ми наче обговорюємо вибір лаку для нігтів. — Ворренова так зробила. Дружина, звісно ж, була в курсі.
Серена замовкає, щоб її слова засвоїлися.
— Я тобі допомогла б. Переконалася, що все піде добре.
Я думаю про це.
— Тільки не з лікарем, — кажу.
— Ні, — погоджується вона, і на якусь мить ми стаємо подружками — це могло б відбуватися за кухонним столом, ми могли б обговорювати побачення, дівочі хитрощі тактики флірту. — Іноді вони шантажують. Але це не обов’язково має бути лікар. Може бути хтось, кому ми довіряємо.
— Хто? — питаю я.
— Я думала про Ніка, — каже вона, і голос у неї майже м’який. — Він з нами вже довго. Він відданий. Я могла б з ним домовитися.
Так ось хто виконує її дрібні чорноринкові забаганки. Він завжди це отримує як платню?
— А як же Командор? — питаю я.
— Що ж, — твердо каже вона. Навіть більше ніж твердо, вона стискається, наче закрита сумочка. — Ми просто йому не скажемо, так?
Ця ідея висить поміж нас, майже видима, майже відчутна: важка, безформенна, темна, своєрідна змова, своєрідна зрада. Вона справді хоче цю дитину.
— Це ризиковано, — проваджу я. — Навіть більше.
На кону моє життя, але там воно й опиниться неодмінно, так чи так, погоджусь я чи ні. Ми обидві це знаємо.
— Це теж варіант, — погоджується вона. І я так думаю.
— Гаразд, — кажу я. — Так.
Серена нахиляється до мене.
— Можливо, я щось дістану для тебе, — каже вона. Бо я була чемна.
— Щось, чого ти хочеш, — додає ледь не улесливо.
— Це що? — питаю я. Не спадає на думку нічого такого, чого я хотіла б, і вона могла мені дати.
— Фото, — відповідає, наче пропонує мені якусь дитячу насолоду: морозиво чи квиток до зоопарку. Я знову дивлюся на неї, спантеличена.
— Її фото, — каже вона. — Твоєї дівчинки. Але це не точно.
Отже, Дружина знає, куди її відвезли, де тримають. Увесь цей час знала. Щось стискає мені горло. Сучка, не сказати мені ані слова, ані новини, навіть натяку. Вона дерев’яна, залізна, вона собі не уявляє. Але я не можу цього сказати, не можу втратити навіть такий дрібний шанс. Не можна відпускати цю надію. Я навіть говорити не можу.
Серена справді усміхається, навіть кокетливо — ось натяк на її колишній шарм манекенниці, мерехтить на обличчі, наче статика:
— Нині з біса спекотно для цього, правда ж?
Забирає вовну з моїх рук — я тримала її весь цей час. Тоді бере сигарету, яку крутила, і, трохи незграбно, тицяє мені, стискає мої пальці навколо неї.
— Знайди собі сірник, — каже. — Вони на кухні, можеш попросити у Рити один. Скажеш, що це мій наказ. Але тільки цю одну, — додає вона пустотливо. — Ми ж не хочемо попсувати тобі здоров’я!
Розділ 32
Рита сидить за столом на кухні. Перед нею стоїть скляна миска з кубиками льоду. Редиски перетворюються на квіти, троянди чи тюльпани, погойдуються у ній. Рита спеціальним ножем вирізає ще квіти на дошці перед собою, її великі руки спритні й байдужі. Решта тіла й не ворухнеться, як і обличчя. Наче вона всі ці трюки з ножем робить уві сні. На білій емальованій поверхні лежить купа редису, помитого, але не вирізаного. Маленькі ацтекські серця.