Вона майже не дивиться на мене, коли я заходжу.
— Усе взяла, га, — каже, коли я дістаю покупки їй на огляд.
— Можна мені сірник? — запитую я. Аж дивно, наскільки малою й жалюгідною дитиною вона змушує мене почуватися лише своєю насупленістю, якою надокучливою й скигливою.
— Сірники? — перепитує Рита. — Навіщо тобі сірники?
— Вона сказала, що можна взяти один, — кажу я. Не хочу зізнаватися про сигарету.
— Хто сказав? — вона й далі вирізає на редисі, не збиваючись із ритму. — Тобі не годиться мати сірники. Ще весь дім спалиш.
— Піди й спитай її, як хочеш, — наполягаю я. — Вона на газоні.
Рита закочує очі під лоба, наче мовчки питає якесь божество нагорі. Тоді зітхає, важко підводиться, показово витирає руки об фартух, щоб продемонструвати, скільки від мене турбот. Підходить до шафи над раковиною, не поспішаючи, знаходить у кишені ключі, відмикає дверці шафи.
— Улітку вони тут лежать, — каже, наче собі. — У таку погоду вогонь ні до чого.
Я з квітня пам’ятаю, що в прохолодну погоду Кора розводить вогонь у вітальні та їдальні.
Сірники дерев’яні, у картонній коробочці — я обожнювала такі в дитинстві, із них можна було робити лялькові шафки. Рита відкриває коробочку, вдивляється в неї, наче обирає, який саме сірник мені дати.
— То її справи, — бурмоче. — Ані слова їй не скажеш.
Вона запускає свою велику руку в коробочку, обирає сірник, дає його мені.
— Тільки не підпали нічого. Наприклад, фіранки в кімнаті. І так надто жарко.
— Не буду, — кажу я. — Він не для того.
Рита не принизиться до запитання, для чого ж він.
— Мені байдуже, хоч з’їж його. Вона сказала, що тобі можна один, я один і даю, от і все.
Відвертається від мене, знову всідається за стіл. Тоді бере кубик льоду з миски та кладе до рота. Це для неї незвично. Ніколи не бачила, щоб вона під’їдала щось за роботою.
— Можеш і собі взяти, — пропонує вона. — Оті напірники у вас на голові в таку погоду — страшне.
Я здивована: зазвичай Рита мені нічого не пропонує. Можливо, вона думає, якщо мій статус достатньо піднявся до того, щоб мені дали сірника, то можна й собі дозволити невелику прихильність. То це я зненацька стала однією з тих, кого треба балувати?
— Дякую, — кажу. Обережно кладу сірника до кишеньки на рукаві, до сигарети, щоб не змок, і беру кубик. У відповідь на подарунок, який вона зробила мені з власної волі, кажу:
— Дуже гарні виходять редиски.
— Люблю все робити добре, от і всього, — каже вона, знову набурмосена. — Інакше сенсу немає.
Я йду коридором, сходами вгору, поспішаю. Пролітаю повз вигнуте дзеркало — червоний силует на краю власного зору, примара з червоного диму. Я вже думаю про дим, уже відчуваю його в роті, як він втягується до легень, заповнює мене довгим вдиханням, насиченим, брудним, корицевим, а тоді нікотин розходиться по крові, ударяє в голову.
Після такої довгої перерви мене може знудити. Я не здивуюся, але навіть ця думка мені приємна.
Іду коридором: де б мені це зробити? У ванній, відкривши воду, щоб очистити повітря? У спальні — хрипко видихаючи у відкрите вікно? Хто мене за цим спіймає? Хтозна.
Навіть зараз, розкошуючи в майбутньому, прокочуючи передчуття по язику, я думаю про інше.
Мені не обов’язково викурити сигарету зараз.
Я можу розім’яти її між пальцями й змити в унітаз чи з’їсти й так отримати свій кайф — це теж може спрацювати, трішки за раз, а решту сховати.
Так мені залишиться сірник. Можна зробити в матраці дірочку, обережно покласти його туди. Він тоненький, його нізащо не помітять. Він лежатиме там уночі, у ліжку піді мною, доки я спатиму. Спатиму на ньому.
Я можу спалити весь будинок. Приємна думка, я аж тремчу від неї.
Це втеча, швидка й небезпечна.
Лежу в ліжку, прикидаюся, наче сплю.
Командор учора сидів, склавши пальці, і дивився на мене, поки я втирала жирний крем у свої долоні. Дивно, я думала, чи не попросити в нього сигарету, але вирішила, що не варто. Не треба просити надто багато за один раз. Не хочу, щоб він думав, що я його використовую. І не хочу його перебивати.
Учора він пив скотч із водою. Він почав пити в моїй присутності, за його словами, щоб розслабитися наприкінці дня. Я з того маю зрозуміти, що на нього тиснуть. Мені не пропонує, а я й не прошу: обоє знаємо, для чого моє тіло. Коли я цілую його на ніч, щиро, його дихання пахне алкоголем, і я вдихаю його, як дим. Визнаю: я насолоджуюся цим доторком розпусти.