Іноді після кількох склянок він починає дуркувати і махлює у «Скрабл». Мене теж заохочує, ми набираємо зайві літери і пишемо ними неіснуючі слова, типу «вумний» чи «лойно», і хихочемо з них. Іноді він вмикає короткохвильове радіо, даючи мені хвилину-другу послухати радіо «Вільна Америка», просто похвалитися, що він це може. Тоді знову вимикає.
— Кляті кубинці, — каже. — Увесь цей бруд про дитячі садки.
Іноді, після гри, Командор сідає на підлогу біля мого стільця і бере мене за руку. Його голова опиняється трохи нижче за мою, тож коли він дивиться на мене, це виходить під кутом юності. Напевно, його тішить таке фальшиве підкорення.
— Він дуже високо сидить, — каже Гленова. — На верхівці, тобто — з самого верху.
У такі моменти важко це уявити.
Іноді я намагаюся поставити себе на його місце. Це моя тактика, щоб заздалегідь здогадатися, як він може повестися зі мною. Мені важко повірити, що я маю над ним хоч якусь владу, але це так, хоч ця влада й неоднозначна. Іноді, гадаю, я бачу себе так, як мене бачить він, хоч би й розмито. Є те, що Командор хоче мені довести, подарунки чи послуги, які бажає зробити, ніжність, яку прагне викликати.
Він хоче, так. Особливо трохи напідпитку.
Іноді він буває буркотливим, іноді — філософствує чи намагається щось пояснити, виправдати себе. Як от учора.
— Проблема була не лише в жінках, — каже він. — Головною проблемою були чоловіки. Для них більше нічого не лишилося.
— Нічого? — перепитую я. — Але вони мали…
— Їм не було чого робити, — перебиває він.
— Вони могли б заробляти гроші, — кажу трохи вередливо. Зараз я його не боюся. Важко боятися того, хто дивиться, як ти змащуєш руки кремом. Цей брак страху небезпечний.
— Цього мало, — відповідає він. — Це надто абстрактно. Тобто їм нічого не лишилося з жінками.
— Це ви про що? — запитую я. — А всі ті «Порнокутки» — їх же було повно, навіть пересувних.
— Я говорю не про секс, — каже він. — Це один із нюансів, секс став надто простим. Його просто можна було купити. Не лишилося того, заради чого треба було б працювати чи боротися. У нас є статистика з тих часів. Знаєш, на що вони найбільше скаржилися? На нездатність відчувати. Чоловіки відвернулися навіть від сексу. Відвернулися від шлюбу.
— А тепер вони відчувають?
— Так, — відповідає Командор, дивлячись на мене. — Відчувають.
Він підводиться, обходить стіл, підходить до стільця, на якому сиджу я. Кладе руки мені на плечі, ззаду. Я його не бачу.
— Я хотів би знати, що ти думаєш, — каже його голос з-за моєї спини.
— Я небагато думаю, — відказую просто. Він хоче близькості, але я не можу її дати. — Що мені з того думання, правда? — продовжую. Те, що я думаю, не має значення. Це єдина причина, з якої він може мені щось розповідати.
— Ну ж бо, — наполягає він, трохи натискаючи руками. — Мені цікава твоя думка. Ти достатньо розумна, щоб її мати.
— Щодо чого? — питаю я.
— Щодо того, що ми зробили, — каже він. — Як усе вийшло.
Я тримаюся дуже спокійно. Намагаюся спорожнити свою голову. Думаю про небо вночі, коли місяця немає.
— У мене немає думки, — повторюю я.
Він зітхає, розслабляє руки, але лишає їх у мене на плечах. Він знає, що я думаю, то й добре.
— Ліс рубають — тріски летять, — ось що він каже. — Ми думали, що це на краще.
— Краще? — перепитую я тихо. Як він може вважати, що це краще?
— Краще ніколи не буває для всіх, — уточнює він. — Комусь завжди гірше.
Я лежу горілиць, вологе повітря тисне на мене, як свинець. Хотіла б я, щоб пішов дощ. А ще краще — гроза, чорні хмари, блискавка, оглушливі звуки. Тоді може зникнути електрика. Я б могла спуститися до кухні, сказати, що мені страшно, посидіти з Ритою та Корою за кухонним столом, вони б дозволили мені боятися, бо поділяють цей страх, вони впустили б мене. Горіли б свічки, ми дивилися б, як наші обличчя з’являються і зникають у миготінні, у білих спалахах гострого світла за вікнами. «Господи, — сказала б Кора. — О Господи, врятуй нас».
Після того повітря стало б чистим і легшим.
Я дивлюся на стелю, на коло вапняних квітів. Намалюй коло, встань всередину — воно захистить тебе. Посередині висіла люстра, на ній — перекручене простирадло. Там гойдалася вона, легенько, наче маятник; так розгойдується дитина, коли висне на гілці. Тоді вона була в безпеці, уже зовсім захищена, коли Кора відчинила двері. Іноді я думаю, що вона досі тут, зі мною.