— Воно було негодяще, — каже Гленова біля моєї голови. — Усе-таки тертка.
Це вона про дитя Джанін, дитя, котре пройшло через Джанін дорогою в невідомість. Про дитя Енджелу. Неправильно було так скоро давати їй ім’я. Я відчуваю біль десь у шлунку. Ні, не біль — порожнечу. Я не хочу знати, що з ним було не так.
— Боже мій, — кажу. Пройти все це — марно. Навіть гірше, ніж марно.
— То було друге, — продовжує Гленова, — не враховуючи її власне, раніше. У неї був викидень на восьмому місяці, ти знала?
Ми дивимося, як Джанін заходить у відділений мотузкою загін у своєму серпанку недоторкуваності, невдачі. Вона бачить мене, має бачити, але дивиться просто крізь мене. Тепер жодної переможної усмішки. Вона розвертається, стає на коліна — і тепер я бачу лише її спину та худі зігнуті плечі.
— Вона думає, що сама винна, — шепоче Гленова. — Двоє поспіль. За грішність. Кажуть, що вона скористалась лікарем, вони були не Командорові.
Я не можу сказати, що знаю, бо Гленова спитає звідки. Наскільки їй відомо, саме вона — моє єдине джерело такої інформації, якої на диво багато. Звідки вона дізналася про Джанін? Марфи? Партнерка Джанін для покупок? Підслуховування під дверима, як Дружини базікають за вином та чаєм, плетуть свої сіті. Чи Серена Джой говоритиме так само про мене, якщо я зроблю, як вона хоче? «Погодилась одразу, їй просто байдуже, згодиться що завгодно з двома ногами й хорошим знаєте-чим. Вони не делікатні, вони не мають наших почуттів». І решта нахиляються вперед у своїх кріслах, Боже мій, який жах, яка хтивість. Як вона могла? Де? Коли?
Безсумнівно, так було із Джанін.
— Жахливо, — кажу я. Та це на Джанін схоже: узяти все на себе, вирішити, що недоліки маляти залежать лише від неї. Люди зроблять що завгодно, щоб не визнати, що їхні життя не мають змісту. З них немає користі. У них немає задуму.
Якось вранці, коли ми одягалися, я помітила, що Джанін досі у своїй білій бавовняній нічній сорочці. Вона просто сиділа на краю ліжка.
Я подивилася на подвійні двері спортивного залу, де зазвичай стояла Тітка, щоб знати, чи помітила вона, але тітки там не було. Тоді вони були вже більш упевнені в нас, іноді лишаючи без нагляду в класі, а то й у кафетерії на кілька хвилин. Можливо, вона вискочила перекурити чи випити кави.
— Дивись, — сказала я Алмі із сусіднього ліжка.
Алма подивилася на Джанін. Тоді ми обидві підійшли до неї.
— Одягайся, Джанін, — сказала Алма її білій спині. — Нам непотрібні зайві молитви через тебе.
Та Джанін і не поворухнулася.
Тоді Мойра вже була з нами. Це було перед тим, як вона звільнилась, удруге. Вона досі накульгувала через те, що їй зробили з ногами. Обійшла ліжко, щоб побачити обличчя Джанін.
— Ходіть сюди, — сказала Мойра нам з Алмою.
Почали підходити інші, уже зібрався невеликий натовп. Мойра наказала їм:
— Ідіть назад, не робіть із цього видовища, що як вона повернеться?
Я дивилася на Джанін. Очі в неї були розплющені, але вони мене не бачили, були заокруглені, широкі, зуби вишкірені у застиглій усмішці. Крізь усмішку, крізь зуби вона шепотіла сама до себе. Я мусила нахилитися.
— Вітаю, — сказала Джанін, але не мені. — Мене звати Джанін. Я ваша офіціантка. Принести вам для початку кави?
— Боже, — мовила Мойра поряд зі мною.
— Не лайся, — сказала Алма.
Мойра схопила Джанін за плечі й струсонула.
— Оклигай, Джанін, — грубо просичала вона. — І не кажи це слово.
Джанін усміхнулася.
— Хорошого вам дня, — відповіла вона.
Мойра дала їй ляпаса, двічі, з одного боку і з іншого.
— Повернися, — сказала. — Ану повернися! Ти не можеш лишитися там, тебе там більше немає. Усе минуло.
Усмішка Джанін зів’яла. Вона притиснула руку до щоки.
— Чого ви мене вдарили? — спитала вона. — Вам не сподобалося? Я можу принести іншу. Не треба було мене бити.