— Ти не знаєш, що вони зроблять? — мовила Мойра. Голос у неї був неголосний, але жорсткий, напружений. — Поглянь на мене. Мене звати Мойра, це Червоний Центр. Поглянь на мене.
Погляд Джанін почав фокусуватися.
— Мойра? — перепитала вона. — Я не знаю жодної Мойри.
— Тебе не покладуть до Ізолятора, навіть не думай про це, — сказала Мойра. — Вони не танцюватимуть навколо тебе з лікуванням. Навіть не паритимуться з відправкою тебе до Колоній. Зайдеш надто далеко — тебе просто відвезуть до Хімічної лабораторії і пристрелять. А тоді спалять зі сміттям, як Не-жінку. Забудь про це.
— Я хочу додому, — протягнула Джанін і розплакалася.
— Господи Боже, — зітхнула Мойра. — Годі. Вона за хвилину повернеться, обіцяю. Тож одягай свій бісів одяг і стули пельку.
Джанін скиглити не припинила, але встала й почала одягатися.
— Як зробить це ще раз, а мене тут не буде, — сказала мені Мойра, — треба просто дати їй ляпаса. Не можна дозволити їй упасти з краю. Ця штука заразна.
Тоді вона, напевно, уже планувала, як вибереться звідти.
Розділ 34
Сидячі місця у дворі всі заповнені, ми шелестимо й чекаємо. Нарешті приходить Командор, який веде службу. Він коренастий, з лисіючою головою, має вигляд підстаркуватого футбольного тренера. Вбраний у форму, тверезий чорний колір з рядами значків та прикрас. Важко не захопитися, але я стараюся: намагаюсь уявити його в ліжку з Дружиною та Служницею, він запліднює, як божевільний, як лосось на нересті, прикидаючись, що не отримує жодного задоволення. Коли Господь сказав «плодіться і розмножуйтеся», чи мав він і його на увазі?
Командор піднімається сходами на подіум, який оздоблений червоною тканиною з вишитим великим оком в облямівці білих крил. Обводить поглядом кімнату, наші тихі голоси згасають. Йому навіть не треба підносити руку. Тоді його голос іде в мікрофон і виходить з колонок, позбавлений низьких тонів і гостро металевий, наче утворений не ротом, не тілом, а самими колонками. Це голос кольору металу, форми рогу.
— Сьогодні день подяки, — починає Командор, — день хвали.
Я відключаюся від його промови про перемогу й жертву. Далі триває довга молитва про негідні посудини, тоді гімн «Є бальзам у Гілеаді».
Мойра називала його «Є бедлам у Гілеаді».
Тепер — головна страва. Входять двадцять Янголів, недавно з фронтів, прикрашені новими відзнаками, у супроводі почесної охорони, маршують до відкритого центру, раз-два, раз-два. Струнко, вільно. І тепер двадцять дочок у білому, укриті серпанком, сором’язливо виступають уперед, матері підтримують їх під лікті. Це матері, а не батьки тепер віддають дочок і влаштовують їхні шлюби. Звісно ж, шлюби всі за домовленістю. Цим дівчатам уже багато років не дозволяють лишатися наодинці з чоловіками. Стільки років, скільки ми всі цим займаємося.
Цікаво, вони достатньо дорослі, щоб пам’ятати щось із минулих часів? Як це: грати у бейсбол в джинсах та кросівках, кататися на велосипеді? Читати книжки самостійно? Хоча деяким з них не більше чотирнадцяти (Відправляйте їх якомога раніше — така в нас політика, — не можна гаяти часу), вони пам’ятають. І ті, що будуть після них, пам’ятатимуть три, чотири чи п’ять років. А після того — ні. Ті завжди будуть у білому, дівочими групками; і завжди мовчазні.
— Ми дали їм більше, ніж забрали, — сказав Командор. — Подумай про ті проблеми, які в них були раніше. Чи ти не пам’ятаєш бари для самотніх, приниження шкільних побачень всліпу? М’ясний ринок. Ти не пам’ятаєш, яка жахлива прірва була між тими, хто міг легко отримати чоловіка, і тими, хто не міг? Дехто з них був у відчаї, вони голодували, щоб схуднути, чи накачували груди силіконом, обрізали носи. Подумай про нещастя цих людей.
Він махнув рукою на стоси старих журналів.
— Вони постійно скаржилися. Проблеми з цим, проблеми з тим. Згадай оголошення в особистих розділах: «Яскрава приваблива жінка тридцяти п’яти років…». То був шанс отримати чоловіка, не лишитися осторонь. І якщо вони справді виходили заміж, їх могли залишити з дитиною чи двома, чоловікові б набридло, і він би пішов, зник, а вони мали жити на державну допомогу. Чи він лишався б, але бив їх. Чи, якщо була робота, діти ходили в садочок чи лишалися на якусь грубу невігласку, і за це ще й доводилося платити зі своєї жалюгідної зарплатні. Гроші були єдиним мірилом цінності для всіх, матері не мали гідної поваги. Не дивно, що вони відмовилися від усього цього. Так вони захищені, можуть мирно виконувати своє біологічне призначення. З повною підтримкою та заохоченням. От скажи мені. Ти розумна людина. Я хочу знати, що ти думаєш. Що ми пропустили?