І вона мала рацію, тепер, стоячи на колінах на цій беззаперечно твердій підлозі, слухаючи монотонну церемонію, я це розумію. Є щось могутнє в тому, щоб шепотіти непристойності про тих, хто має владу. Є в тому щось приємне, щось розпутне, таємне, заборонене, хвилююче. Це наче певною мірою закляття. Воно їх здуває, применшує до спільного знаменника, де з ними можна розібратися. На кабінці душу хтось невідомий нашкрябав «Тітка Лідія смокче». Це нагадувало прапор революції, що майорить на пагорбі. Сама думка про те, що Тітка Лідія таке робить, підбадьорювала.
Тож тепер я уявляю цих Янголів і їхніх висушених білих наречених, стогони й піт, вологі волохаті сутички; чи ще краще — безславні поразки, члени, схожі на тритижневі морквини, стражденне, незграбне вовтузіння на плоті, холодній і байдужій, мов та сира риба.
Коли все нарешті скінчилося і ми виходимо, Гленова каже мені своїм легким пронизливим шепотом:
— Ми знаємо, що ти бачишся з ним наодинці.
— З ким? — перепитую, опираючись бажанню подивитися на неї. Я знаю, з ким.
— З твоїм Командором, — відповідає вона. — Ми знаємо, що бачилася.
Я питаю, звідки.
— Просто знаємо, — не пояснює вона. — Чого він хоче? Збоченого сексу?
Було б важко пояснити їй, чого ж він хоче, бо я досі не знаю, як це назвати. Як можна описати те, що насправді відбувається між нами? Вона точно сміялася б. Тож мені легше відповісти:
— До певної міри.
У цьому принаймні є якась гідність примусу. Гленова міркує над цим.
— Ти здивувалася б, — провадить вона, — дізнавшись, скільки їх таких.
— Нічого не можу вдіяти, — кажу я. — Не можу відмовитися.
Вона має це знати.
Тепер ми на тротуарі, розмовляти небезпечно — ми надто близько до інших і захисне шелестіння натовпу зникло. Ми йдемо мовчки, відстаємо, поки Гленова нарешті не вирішує, що можна сказати:
— Звісно, не можеш. Але дізнайся і скажи нам.
— Що дізнатися? — кажу я. Радше відчуваю, аніж бачу легкий поворот її голови.
— Усе, що зможеш.
Розділ 35
Мені треба заповнити простір у занадто теплому повітрі кімнати, а також час; часопростір між тут і зараз, там і тоді, розмічений вечерею. Прибуттям таці, яку несуть сходами, наче для каліки. Каліка — це той, кого скалічили. І він більше не лічить дні. Виходу немає.
Ось що сталося того дня, коли ми спробували перетнути кордон з нашими новими паспортами, де було сказано, що ми не ті, ким є: Люк, наприклад, ніколи не розлучався, отже, ми, за новим законом, цілком легальні.
Чоловік зайшов усередину з нашими паспортами, коли ми пояснили йому про пікнік, він зазирнув до нашого авто й побачив нашу дочку, яка спала в зоопарку зі старих звірів. Люк поплескав мене по руці, вийшов з автомобіля, начебто щоб розім’яти ноги, а так — подивитися на чоловіка у вікні імміграційного будинку. Я лишилася в машині. Запалила сигарету, щоб заспокоїтися, втягнула дим довгим подихом підробного розслаблення. Спостерігала за двома солдатами в незнайомому однострої, який уже починав на той час ставати знайомим; вони байдикували за чорно-жовтим шлагбаумом. Були не надто зайняті. Один з них дивився, як зграя птахів, чайок, злітає, крутиться і приземляється на перила мосту. Спостерігаючи за ним, я стежила й за птахами також. Усе мало свої звичні кольори, от тільки було яскравішим.
Я подумки молилася: усе буде гаразд. О, пусти нас. Пропусти нас, дай пройти. Тільки зараз, я що завгодно зроблю. Чи те, що я могла б зробити для того, хто мене чув, хоч трохи було йому потрібно чи цікаво — цього я ніколи не знатиму.
Тоді Люк повернувся до автомобіля, надто скоро, повернув ключ і дав задній хід.
— Він узявся за телефон, — мовив він. А тоді погнав дуже швидко. Після того був ліс і ґрунтова дорога, і ми вистрибнули з машини й побігли. Хатина, де можна було б сховатися, човен — не знаю, про що ми думали. Він сказав, що паспорти надійні, у нас було зовсім мало часу на планування. Можливо, у нього був план, якась мапа в голові. Щодо мене — я просто бігла: геть, геть.
Не хочу розповідати цю казку.
Не маю її розповідати. Я не зобов’язана нічого розповідати ані собі, ані комусь іншому. Я могла б просто мирно сидіти тут. Могла б відсторонитися. Можна зайти так далеко, так глибоко назад, що тебе вже ніколи не дістануть.
Nolite te bastardes carborundorum. Дуже воно їй допомогло.
Навіщо боротися?
Так не годиться.
— Любов? — перепитав Командор. — Я дещо про неї знаю. Можемо поговорити про це.
— Закоханість, — сказала я. Вона поглинає тебе, усіх нас, так чи інакше. Як він міг так легковажно про це говорити? Навіть пихато. Наче це щось тривіальне, зайва розкіш, примха. Навпаки, це було непросто. Це було центром, тим, як ти розумів себе; якщо з тобою цього ніколи не траплялося, жодного разу, ти був наче мутантом, істотою з космосу. Усі це знали.