Стукіт у двері. Кора з тацею.
Але то не Кора.
— Я принесла, — каже Серена Джой.
Я піднімаю очі, озираюся, тоді встаю зі стільця і йду до неї. Вона тримає його, знімок із Полароїда, квадратний і блискучий. То їх досі випускають, такі камери. І мають бути сімейні альбоми, з усіма дітьми; щоправда, без Служниць. З точки зору майбутньої історії ми станемо невидимими. Але діти там будуть, звісно ж, щоб Дружинам було що роздивлятися внизу, подзьобуючи частування та чекаючи народження.
— Це лише на хвилинку, — каже Серена Джой тихим змовницьким голосом. — Я маю його повернути, поки вони не помітили, що він зник.
Напевно, його роздобула для неї Марфа. Отже, існує мережа Марф, і вони щось мають за це. Приємно знати.
Я беру в неї світлину, повертаю правильною стороною. Це вона, вона тепер така? Моє золото.
Така висока, так змінилася. Злегка усміхається, так скоро, вбрана у білу сукню, наче до першого причастя за старих часів.
Час не стояв на місці. Він прокотився по мені хвилею, змив мене, наче я — жінка з піску, залишена легковажною дитиною надто близько до води. Я знищена для неї. Тепер я просто тінь десь далеко за гладенькою сяючою поверхнею цього знімка. Тінь тіні — такими стають мертві матері. Це видно в її очах: мене там немає.
Але вона існує, у своїй білій сукні. Вона росте й живе. Чи ж це не добре? Не благословення?
Я все одно не можу цього пережити — виявитися стертою, ось так. Краще б вона нічого мені не приносила.
Сиджу за столиком, їм виделкою кукурудзяну кашу. Мені дають виделку й ложку, але не ніж. Коли дають м’ясо, його розрізають заздалегідь, наче мені бракує чи то вправності в руках, чи то зубів. Але ж я маю і те, і те. Саме тому мені й не дають ножа.
Розділ 36
Я стукаю у двері, чую його голос, поправляю обличчя, заходжу. Він стоїть біля каміна, тримає в руці майже порожню склянку. Зазвичай він чекає мого приходу, щоб серйозно взятися за випивку, хоча я знаю, що вечеряють вони з вином. Обличчя в нього червонувате. Намагаюся оцінити, скільки він уже випив.
— Мої вітання, — каже Командор. — Як сьогодні наша маленька красуня?
Чимало, судячи з ретельності його націленої усмішки. Він у фазі кокетування.
— Усе добре, — відповідаю я.
— Готова трохи розважитися?
— Перепрошую? — за цими діями відчуваю його збентеження, непевність у тому, наскільки далеко зі мною можна зайти й у якому напрямку.
— Сьогодні я маю для тебе маленький сюрприз, — каже він. Сміється, точніше навіть пирскає. Я помічаю, що в нього сьогодні все маленьке. Він хоче применшувати речі, включно зі мною. — Тобі сподобається.
— Що це? — питаю я. — Китайські шашки?
Я можу дозволити собі таку фамільярність, йому, схоже, це подобається, особливо після пари склянок, подобається, коли я фривольна.
— Щось краще, — відповідає він, намагаючись помучити мене.
— Не дочекаюся.
— Добре, — каже він. Іде до свого столу, нишпорить у шухляді. Тоді підходить до мене, тримає одну руку за спиною. — Відгадай, що.
— Це тварина, рослина чи мінерал? — питаю я.
— О, тварина, — мовить Командор з удаваною серйозністю. — Безперечно тварина, я б сказав.
Він дістає руку з-за спини. Здається, у ній — жмуток пір’я, рожевого й лілового. Тепер витрушує його з руки. Це очевидно вбрання, жіноче: є чашки для грудей, вкриті пурпуровими блискітками. Крихітними зірочками. Пір’я нашите довкола отворів для ніг та вгорі. Тож я, зрештою, не дуже-то й помилялася щодо корсетів.
Цікаво, де він його знайшов. Увесь такий одяг мали б знищити. Пам’ятаю, я бачила це по телебаченню, у нових сюжетах, які знімали в одному місті за іншим. У Нью-Йорку це мало назву «Мангеттенське прибирання». На Таймс-сквер палали вогнища, довкола них співав натовп, жінки вдячно махали руками, коли на них спрямовували камери, гарно підстрижені молодики з кам’яними обличчями жбурляли речі у вогонь, повні жмені шовку, нейлону, штучного хутра, жовто-зеленого, червоного, фіолетового; чорний атлас, золоте ламе, блискуче срібло; трусики бікіні, прозорі ліфчики з рожевими атласними серцями, нашитими, щоб прикривати соски. І виробники, імпортери та продавці на колінах, публічно каються, на головах у них конічні паперові капелюхи, ковпаки, на яких червоним написано «СОРОМ».
Але деякі речі, напевно, пережили спалення, не могли ж вони дістати зовсім усе. У нього воно мало опинитися так само, як і журнали — у нечесний спосіб, смердить чорним ринком. І річ не нова, раніше її носили, бо тканина під руками зім’ята і злегка брудна від поту іншої жінки.