— Мав угадувати розмір, — каже Командор. — Сподіваюсь, підійде.
— Ви хочете, щоб я це вдягнула? — перепитую я. Знаю, що говорю несхвально, як ханжа. І все одно в цій ідеї є щось привабливе. Я ніколи не вдягала нічого такого, сяючого, театрального. Так воно, напевно, і є — це театральний костюм чи щось зі зниклих вистав у нічних клубах. Найближчими до цього в мене були купальники і комплект білизни з мережива персикового кольору, що якось мені купив Люк. І все одно ця річ спокушає, є в ній дитяча привабливість перевдягання. Це було б таким кокетуванням, таким презирством до Тіток — так грішно і так вільно. Воля, як і все інше, відносна.
— Що ж, — продовжую я, намагаючись не видати завзяття. Хочу, щоб він відчував: я роблю йому послугу. Тепер ми можемо наблизитися до нього, до його глибоко захованого справжнього бажання. Можливо, він ховає за дверима батіг для поні? Чи дістане високі чоботи, чи перегнеться через стіл, чи перегне мене?
— Це маскування, — каже Командор. — Тобі треба й обличчя нафарбувати, у мене є штуки. Без цього тебе не пустять.
— Куди? — питаю я.
— Сьогодні я веду тебе гуляти.
— Гуляти? — це архаїзм. Звісно ж, чоловік більше нікуди не поведе жінку, немає де гуляти.
— Подалі звідси, — уточнює він.
Не треба говорити, що його пропозиція ризикована й для нього, і, особливо, для мене; але я все одно хочу піти. Хочу чого-небудь, що розіб’є монотонність, переверне поважний і звичний порядок речей.
Кажу йому, що не хочу, щоб він дивився на мене, поки я це вдягаю; я досі соромлюся показувати йому своє тіло. Він обіцяє відвернутися і так робить, а я знімаю взуття, панчохи, бавовняні панталони, прослизаю в пір’я під покривом своєї сукні. Тоді знімаю саму сукню, натягаю вкриті блискітками шлейки на плечі. Є й туфлі, лілові, на абсурдно високих підборах. Ніщо з цього мені не підходить повністю: туфлі трохи завеликі, талія на костюмі трохи завузька, але згодиться.
— Ось, — кажу я, і він розвертається. Я почуваюся дурепою; хочеться побачити себе у дзеркалі.
— Чарівно, — стверджує він. — Тепер обличчя.
У нього є помада, стара, протікаюча, пахне штучним виноградом, ще підводка і туш. Немає тіней для повік, немає рум’ян. На якусь мить я думаю, що не згадаю, як це робиться, усе це, і перший же мазок підводкою лишає мене з чорним оком, наче я з кимось билася, але я стираю його кремом для рук з рослинною олією і пробую ще раз. Трохи помади втираю у вилиці. Поки я все це роблю, Командор тримає для мене велике дзеркало зі срібним зворотом. Я впізнаю: воно належить Серені Джой. Він, напевно, узяв з її кімнати.
З волоссям нічого не зробиш.
— Прекрасно, — каже. Тепер він збуджений, наче ми збираємося на вечірку.
Підходить до шафи, дістає накидку з капюшоном. Блакитну, кольору Дружин. Вона теж має бути Серенина.
— Капюшон опусти на обличчя, — наказує Командор. — Спробуй не розмазати макіяж. Це щоб проїхати через застави.
— А як же перепустка? — питаю я.
— Не переживай за це, — заспокоює він. — Я дістав її для тебе.
І ми рушаємо.
Їдемо разом вулицями, на які спускається темрява. Командор тримає мене за праву руку, наче ми — тінейджери з кіно. Я тісно загорнулася в небесно-блакитну накидку, як мала б хороша Дружина. У тунель, сформований капюшоном, я бачу потилицю Ніка. Його капелюх сидить рівно, він сам сидить рівно, шия в нього рівна — він дуже рівний. Його постава мене не схвалює, чи це я собі надумала? Він знає, що на мені під цією накидкою, він дістав цю штуку? І якщо так, це викликає в нього злість, чи хіть, чи заздрість, чи хоч що-небудь? У нас є дещо спільне: ми обидва маємо бути невидимими, ми обидва — функціонери. Цікаво, чи він про це знає. Коли Нік відчинив двері авто Командору, і за сумісністю мені, я намагалася вловити його погляд, змусити подивитися на мене, але він поводився так, наче не бачить мене. Чого б ні? У нього вдала робота — бігати за дорученнями, робити послуги; він нізащо не поставить її під загрозу.
Застави — не проблема, усе проходить спокійно, як і казав Командор, попри важке калатання кров’яного тиску в голові. Сцикло, як сказала б Мойра.
Після другої застави Нік питає:
— Сюди, сер?
Командор відповідає:
— Так.
Машина зупиняється, Командор каже:
— Тепер я попрошу тебе лягти на підлогу авто.
— Лягти? — перепитую я.
— Треба проїхати через ворота, — продовжує він так, наче це щось пояснює. Я намагалася розпитати його про те, куди ми їдемо, але він сказав, що хоче зробити мені сюрприз. — Дружин не пускають.