Я лягаю, авто знову рушає, і наступні кілька хвилин я нічого не бачу. Під накидкою задушливо, спекотно. Вона зимова, не бавовняна літня, і смердить засобом від молі. Командор, напевно, узяв її в коморі, знаючи, що вона не помітить. Ноги він посунув, щоб мені лишилося місце. Та все одно я притискаюся чолом до його взуття. Ніколи раніше не була так близько до його взуття. Воно тверде, не зморшкувате, наче панцир жука: чорне, наполіроване, непроникне. Воно не має нічого спільного з ногами.
Ми проїздимо чергову заставу. Я чую голоси, безособові, рівні, вікно електрично їде вниз і вгору, демонструється перепустка. Цього разу він моєї не показує, бо мене поки офіційно не існує.
Тоді авто рушає, потім знову зупиняється, і Командор допомагає мені підвестися.
— Ідемо швидко, — каже він. — Це задні двері. Накидку лиши з Ніком. У звичний час, — каже Ніку. Отже, це він теж раніше робив.
Він допомагає мені виплутатися з накидки, двері авто відчиняються. Я відчуваю повітря на майже голій шкірі й розумію, що спітніла. Повернувшись, щоб зачинити двері, я бачу, що Нік дивиться на мене через скло. Тепер він мене бачить. Це зневага, чи байдужість, чи цього він від мене й чекав?
Ми у провулку за будинком, доволі сучасним, з червоної цегли. Біля дверей — ряд смітників, пахне смаженою, уже зіпсованою куркою. Командор має ключі до дверей — простих, сірих, вони зливаються зі стіною і зроблені, здається, зі сталі. Усередині коридор із цементних блоків, освітлений флуоресцентними лампами на стелі; якийсь працюючий тунель.
— Ось, — каже Командор. Чіпляє мені на зап’ясток пурпуровий ярлик на ґумці, схожий на ті, якими в аеропортах позначають багаж. — Якщо хтось спитає, скажеш, що тебе орендували на вечір.
Він бере мене за голу руку, вище ліктя, і веде вперед. Мені хочеться глянути в дзеркало, подивитися, чи не розмазала я помаду, чи не надто смішний і неохайний вигляд має пір’я. У цьому світлі я, напевно, бліда наче мрець. Хоча вже пізно.
— Ідіотка, — підсумувала б Мойра.
Розділ 37
Ми йдемо коридором, через ще одні пласкі сірі двері, іншим коридором, м’яко освітленим і цього разу — вкритим килимом грибного, коричнево-рожевого кольору. У ньому чимало дверей з номерами на них: сто один, сто два (так рахують під час грози, щоб дізнатися, чи близько до тебе блискавка). То це готель. З-за одних дверей чути сміх, чоловічий і жіночий. Давно я цього не чула.
Ми заходимо на центральне подвір’я. Воно широке й високе: на кілька поверхів піднімається до заскленої стелі. Посередині двору — круглий фонтан, що розсіює воду, наче кульбаба насіння. Де-не-де проростають рослини й дерева в горщиках, з балконів звисають ліани. Скляні овальнобокі ліфти ковзають стінами вгору й униз, наче гігантські молюски.
Я знаю, де я. Бувала тут раніше з Люком, днями, давно. Тоді це був готель. Тепер тут повно жінок.
Я стою нерухомо, витріщаюся на них. Тут можна витріщатися, роздивлятися, мені не заважають білі крила. Голова без них здається дивовижно легкою, наче з неї зняли тягар чи позбавили її вмісту.
Жінки сидять, відпочивають, прогулюються, туляться одна до одної. Серед них є чоловіки, чимало чоловіків, але вони у своїх темних костюмах чи одностроях такі схожі один на одного, що просто утворюють тло. Жінки, натомість, тропічні, вбрані у різноманітні яскраві святкові речі. Вбрання деяких схоже на моє: пір’я і блискітки, з високими вирізами на стегнах і низькими — на грудях. На інших спідня білизна старих часів, коротенькі нічні сорочки, гарненькі піжами, час від часу видно прозорі комбінації. Деякі в купальниках, суцільних або бікіні; я бачу одну у в’язаному, груди закривають великі мушлі. Ще хтось у бігових шортах і коротких топах, інші в гімнастичних купальниках, із тих, які раніше показували по телевізору, що тісно облягають, із в’язаними пастельними гетрами. Є навіть кілька жінок у вбранні дівчат з групи підтримки — коротенькі плісировані спідниці, величезні літери на грудях. Гадаю, їм довелося згодитися на що завгодно з того, що можна було знайти чи дістати. У всіх нафарбовані обличчя, і я розумію, наскільки це стало для мене незвично в жінках, бо їхні очі здаються надто великими, надто темними й сяючими, роти надто червоні й вологі, змочені кров’ю, блискучі; чи, навпаки, — надто клоунські.
На перший погляд, сцена видається радісною. Це схоже на маскарад; вони нагадують дітей-переростків, вбраних у те, що знайшлось у скринях. Чи є в цьому радість? Може бути, та чи обрали вони це самі? Дивлячись на них, не скажеш.
У кімнаті дуже багато сідниць. Я від них відвикла.