— Це наче подорож у минуле, — каже Командор. Його голос звучить задоволено, навіть радісно. — Тобі не здається?
Намагаюся згадати, чи справді минуле було саме таким. Я не впевнена. Знаю, такі речі в ньому були, але поєднання чимось відрізняється. Фільм про минуле — не те ж саме, що минуле.
— Так, — киваю я. Мої відчуття не прості. Звісно, мене не тривожать ці жінки, не шокують. Я впізнаю в них ледащиць. Офіційна мораль їх зреклася, вона заперечує саме їхнє існування, але ось вони. Це хоч щось.
— Не витріщайся, — нагадує Командор. — Ти видаєш себе. Поводься природно.
Він знову веде мене вперед. Інший чоловік помітив його, привітався і рушив до нас. Командор сильніше стиснув мою руку.
— Спокійно, — шепоче він. — Тримай себе в руках.
Я кажу собі: усе, що мені потрібно, це тримати рот на замку й мати дурненький вигляд. Це не так уже й складно.
Командор говорить за мене і з цим чоловіком, і з іншими, які підходять за ним. Про мене говорить небагато, бо ж не повинен. Каже, що я тут новенька. Вони дивляться на мене, тоді відпускають і говорять про інші речі. Моє маскування грає свою роль.
Він не відпускає моєї руки, і поки говорить, спина в нього непомітно випрямляється, груди розширюються, голос усе більше набуває юної жвавості та грайливості. Мені спадає на думку, що він хизується. Хизується мною перед ними, і вони це розуміють, дотримуються пристойності й не розпускають рук, але оглядають мої груди, ноги, наче немає жодної причини цього не робити. Але Командор хизується і переді мною, демонструє мені, що він — хазяїн цього світу. Він порушує правила у них під носом, витирає об них ноги і йому нічого за це не буде. Можливо, він дійшов до тієї стадії сп’яніння, яка має надихати, до стану, у якому вважаєш себе незамінним, а отже, можеш робити що завгодно, усе, чого хочеться, чого заманеться. Коли йому здається, що ніхто не дивиться, він двічі мені підморгує.
Усі його дії — юнацька показовість, жалюгідна. Але це я можу зрозуміти.
Коли Командору набридає, він знову веде мене далі, на м’яку квітчасту канапу, із тих, які раніше були в готельних передпокоях. Насправді такий дизайн я пам’ятаю: рожеві квіти в стилі ар-нуво на синьому тлі.
— Думаю, у тебе втомилися ноги, — каже він, — у таких-то черевиках.
Тут він має рацію, і я йому вдячна. Він садить мене, і сам сідає поряд. Обіймає рукою мої плечі. Тканина його рукава дряпає мою оголену шкіру, яка останнім часом не звикла до доторків.
— Ну що? — каже він. — Що скажеш про наш маленький клуб?
Я знову роздивляюся навколо. Чоловіки не настільки однорідні, як мені спочатку здалося. Біля фонтана стоїть група японців у світло-сірих костюмах, у дальшому кутку біла пляма — араби у своїх довгих халатах та смугастих пов’язках на головах.
— То це клуб? — питаю.
— Ну, так ми його між собою називаємо. Клубом.
— Я думала, такі речі суворо заборонені, — кажу я.
— Офіційно, — погоджується він. — Але ми просто люди, врешті-решт.
Чекаю, поки він розкаже далі, але цього не стається, і я питаю:
— Що це означає?
— Це означає, що природу не обдуриш, — каже він. — Природа чоловіка вимагає різноманітності. Це має свої причини, це частина стратегії розмноження. Так природа задумала.
Я мовчу, і він провадить далі:
— Жінки інстинктивно це знають. Чому вони раніше купували стільки різноманітного одягу? Щоб обдурити чоловіків і здаватися кількома різними жінками. Бути щодня новими.
Командор говорить так, наче в це вірить, але він багато про що так говорить. Можливо, він вірить у це, можливо, ні, можливо, і те, і те. Неможливо сказати, у що ж він вірить.
— Тож тепер у нас немає різноманітного одягу, — кажу я, — і ви просто маєте різних жінок.
Це іронія, але він цього не визнає.
— Це вирішує чимало проблем, — мовить навіть не зморгнувши.
Я на це не відповідаю. Мені набридає Командор. Хочеться охолонути до нього, провести решту вечора в похмурому мовчанні. Але я не можу собі цього дозволити і знаю це. Як би там не було, це все одно вечірня прогулянка.
Чого б мені справді хотілося — так це поговорити з жінками, але таких шансів я не бачу.
— Хто всі ці люди? — питаю в нього.
— Це лише для офіцерів, з усіх гілок, — відповідає він. — І для старших чиновників. І, звісно ж, торгові делегації. Це стимулює торгівлю. Хороше місце для зустрічей з людьми. Без цього бізнесу не зробиш. Ми намагаємося принаймні дати їм те, що вони отримують деінде. Можна й підслухати дещо, отримати інформацію. Чоловік іноді може сказати жінці те, чого іншому чоловіку не скажеш.