ХІІІ. Ніч
Розділ 40
Нічна спека гірша за денну. Навіть якщо вентилятор працює, ніщо не ворушиться, стіни зберігають тепло й віддають його, як стара пічка. Напевно, скоро буде дощ. Чому мені так хочеться цього? Це значить лише ще більше вологи. Десь далеко б’є блискавка, але грому немає. Я бачу її, визираючи з вікна, сяйво нагадує світіння розбурханої морської води, але під небом, надто низьким, похмуро-сірим, інфрачервоним. Прожектори не працюють, незвично. Щось із електрикою. Або ж Серена Джой усе влаштувала.
Я сиджу в темряві; немає сенсу вмикати світло, рекламувати той факт, що й досі не сплю. Я знову повністю вбралася у свій червоний одяг, скинула блискітки, витерла помаду туалетним папером. Сподіваюся, нічого не буде помітно, сподіваюсь, я не пахну нею або ж ним.
Вона приходить опівночі, як і сказала. Чую її — легке постукування, слабке човгання по глухому килимі в коридорі, перш ніж пролунає тихий стукіт у двері. Я нічого не кажу, просто йду за нею коридором і сходами вниз. Вона може йти швидше, вона сильніша, ніж я думала. Лівою рукою схопилася за поруччя, імовірно, від болю, але тримається, тримає рівновагу. Я думаю, вона закусила губу, вона страждає. Їй дуже хочеться ту дитину. Бачу нас у скляному оці дзеркала, коли ми спускаємося, — блакитний силует, червоний силует. Я — зворотній бік, вона — лицьовий.
Ми виходимо через кухню. Там порожньо, горить тьмяне нічне світло; є в цьому своєрідний спокій пустої нічної кухні. Миски на столі, жерстяні й керамічні банки кругло й важко видніються в тінистому світлі. Ножі зібрані в дерев’яну підставку.
— Я не піду з тобою надвір, — шепоче Дружина. Дивно чути її шепіт, наче вона одна з нас. Зазвичай Дружини розмовляють на повний голос. — Вийдеш за двері, звернеш праворуч. Там ще одні двері, відчинені. Піднімешся сходами, постукаєш. Він чекає. Ніхто тебе не побачить. Я чекатиму тут.
То вона чекатиме на мене, на той випадок, як щось станеться; якщо Кора з Ритою невідомо чому прокинуться, вийдуть зі своєї кімнати за кухнею. Що вона їм скаже? Що їй не спиться. Що їй захотілося гарячого молока. Вона спритно брехатиме — це я бачу.
— Командор нагорі, у своїй спальні, — каже Серена. — Так пізно він не спускатиметься, ніколи не спускається.
Це вона так думає.
Я відчиняю кухонні двері, ступаю надвір, якусь мить чекаю, щоб очі призвичаїлися. Я так давно не була надворі вночі сама. Тепер лунає грім: гроза наближається. Що вона зробила з Хранителями? Мене можуть підстрелити як злодійку. Сподіваюся, вона їх якось підкупила: сигарети, віскі — чи вони все знають про цей її кінний завод. Можливо, якщо тут не вийде, вона спробує їх.
Двері до гаража — за кілька кроків. Проходжу їх, нечутно ступаючи по траві, швидко відчиняю, прослизаю всередину. На сходах темно, я нічого не бачу. Намацую свій шлях, сходинка за сходинкою; тут лежить килим, думаю, він грибного кольору. Колись це мала бути квартира для студента чи молодої самотньої працюючої людини. Такі є в багатьох місцевих будинках. Холостяцький барліг, нора — як іще називали такі помешкання. Мені приємно, що я таке пам’ятаю. «Окремий вхід» — так написали би в оголошенні, і малося на увазі, що тут можна займатися сексом так, щоб ніхто не знав.
Я піднялася сходами, стукаю у двері. Він відчиняє сам, чого ще я чекала? Горить лампа, лише одна, але вона дає достатньо світла для того, щоб я кліпнула. Я дивлюся повз нього, не хочу зустрічатися з ним очима. Тут одна кімната, із застеленим складаним ліжком і кухонним куточком у дальньому кінці, ще одні двері, напевно, ведуть до ванної. Кімната гола, армійська, мінімалістична. Жодних картин на стінах, жодних рослин. Це як табір. Ковдра на ліжку сіра, з написом «США».
Він відходить убік, щоб я пройшла. У сорочці, без піджака, у руці запалена сигарета. Я відчуваю запах диму на ньому, у теплому повітрі кімнати, усюди. Я б хотіла скинути одяг, купатись у ньому, втирати його в шкіру.
Жодних приготувань: він знає, для чого я тут. Він навіть нічого не каже — кого тут дурити, це завдання. Відходить від мене, вимикає лампу. Надворі розділовим знаком спалахує блискавка, майже без паузи за нею йде грім. Він розстібає мою сукню, чоловік, створений з темряви, я не бачу його обличчя, і мені важко дихати, важко стояти, та я й не стою. На мені його вуста, його руки, я не можу чекати, і він уже рухається, любов, це було так давно, я жива у своєму тілі, знову, мої руки на ньому, падіння і вода м’яко огортають, без кінця. Я знала, що таке можливе лише раз.