Мені прикро, що в цій історії стільки болю. Прикро, що вона вся фрагментована, наче тіло, яке потрапило під перехресний вогонь чи було силоміць розірване. Але нічого не можу вдіяти, щоб це змінити.
Я намагалася долучити до неї й хороше. Квіти, наприклад, бо де б ми були без них?
Попри те, мені боляче вкотре переповідати її. Одного разу достатньо — чи було одного разу достатньо тоді? Але я продовжую далі цю сумну, голодну й брудну, накульгуючу й скалічену історію, бо зрештою хочу, щоб ви її вислухали, як я слухатиму ваші, якщо матиму таку змогу: якщо зустрінуся з вами, ви втечете, у майбутньому, чи на небі, чи у в’язниці, чи в підпіллі, в іншому місці. Усі варіанти мають дещо спільне: це не тут. Розповідаючи вам що завгодно, я принаймні вірю у вас, вірю, що ви є, змушую вас існувати своєю вірою. Розповідаю вам цю історію і спонукаю вас до буття. Я розповідаю, отже, ви існуєте.
Тож я продовжу. Я змушую себе продовжувати. Уже близько та частина, яка вам зовсім не сподобається, бо я там поводжуся погано, але все одно спробую нічого не забути. Після всього того, що ви пережили, заслуговуєте на те, що в мене лишилося. Це небагато, але правда туди входить.
Тож ось ця історія.
Я поверталася до Ніка. Час від часу, сама, без відома Серени. Це не було обов’язковим, мені не було виправдання. Я робила це не для нього — лише для себе. Я навіть не думала про те, що віддаю себе йому, бо що могла віддати? Не почувалася щедрою, навпаки, була вдячна щоразу, як він впускав мене. Він не був зобов’язаний.
Заради цього я стала необережною, безглуздо ризикувала. Побувши з Командором, піднімалася нагору звичним шляхом, але потім ішла далі коридором, спускалася сходами для Марф через кухню. Щоразу, як кухонні двері зачинялися за мною, я ледь не розверталася — таким металевим був цей звук, таким схожим на мишоловку чи зброю, але я не відступала.
Перебігала кілька футів освітленого газону, бо прожектори знов увімкнули, і я чекала, що кулі щомиті можуть розірвати мене, випереджуючи звук. Навпомацки я пробиралася нагору темними сходами й зупинялася перепочити перед дверима, бо кров калатала в моїх вухах. Страх — потужний стимулятор. Тоді м’яко стукала, наче жебрачка. Щоразу чекала, що його не буде чи гірше — він скаже мені не заходити. Він міг сказати, що більше не порушуватиме правил, не буде сунути голову в петлю заради мене. Чи гірше — його це більше не цікавить. Те, що він не робив нічого такого, було для мене найнеймовірнішою щедрістю та успіхом.
Я ж казала, що все було погано.
Ось як це відбувається.
Він відчиняє двері. На ньому сорочка, не заправлена, вільно висить; у руці зубна щітка, чи сигарета, чи склянка з чимось. Він має власний маленький склад, гадаю, — штуки з чорного ринку. У нього завжди щось у руці, так, наче він живе собі своїм життям, не очікує, що я зайду, не чекає. Можливо, він і не чекає. Можливо, не уявляє собі майбутнього чи не хоче — не наважується — його уявити.
— Я не пізно? — питаю.
Він хитає головою. Ми розуміємо одне одного: пізно ніколи не буває, але я не відмовляюся від ввічливого ритуалу. Завдяки цьому я відчуваю контроль: ніби є вибір, наче це справа, яку можна вирішити кількома шляхами. Він відступає вбік, пропускає мене і зачиняє двері. Тоді перетинає кімнату й зачиняє вікно. Після того — вимикає світло. Ми не надто багато розмовляємо — не на цьому етапі. Я вже наполовину роздягнута. Розмови зберігаємо на потім.
Із Командором я заплющую очі навіть тоді, коли просто цілую його на добраніч. Не хочу бачити його зблизька. Але тепер, тут, щоразу, я не заплющую очей. Я хотіла б, щоб десь горіло світло, можливо, свічка, поставлена у пляшку, — відгомін коледжу, але такі речі — завеликий ризик, тож доводиться задовольнятися прожектором, його сяйвом унизу, фільтрованим через білі фіранки, такі ж, як у мене. Я хочу бачити в ньому все, що можна, увібрати його, запам’ятати, зберегти, щоб пізніше жити цим образом: лінії його тіла, текстуру плоті, блиск поту на шкірі, довге сардонічне непроникне обличчя. Треба було б робити так з Люком — приділяти більше уваги деталям, його родимкам і шрамам, особливим зморшкам. Я цього не робила — і він зникає. Зменшується день за днем, ніч за ніччю — і в мене лишається все менше віри.
Якби він хотів, я б носила рожеве пір’я, пурпурові зірки чи будь-що інше, навіть кролячий хвіст. Але він не потребує таких прикрас. Ми кохаємося щоразу так, наче без тіні сумнівів упевнені, що більше цього в жодного з нас не буде ніколи, ні з ким. І коли це трапляється знову, — це завжди сюрприз, добавка, подарунок.