Бути тут, із ним — це безпека, це печера, де ми згорнулися разом, поки ззовні йде гроза. Звісно ж, це омана. Ця кімната — одне з найбільш небезпечних для мене місць. Якщо мене спіймають, то не врятує вже ніщо, але мені байдуже — я вища цього. І як я почала настільки йому довіряти, бо ж це саме собою глупство? Як я можу припускати, що знаю його, знаю хоч щось про нього, про те, що він насправді робить?
Відкидаю цей тривожний шепіт. Я надто багато говорю. Розповідаю йому те, чого не мала б: про Мойру, Гленову; та не про Люка. Хочу розповісти йому про жінку з моєї кімнати, ту, яка була тут до мене, але мовчу. Я ревную до неї. Якщо вона була до мене й тут, у цьому ліжку, то я не хочу про це чути.
Називаю йому своє справжнє ім’я і так відчуваю, що мене знають. Поводжусь, як дурепа. Не треба так. Творю з нього кумира, картонну фігуру.
Він, з іншого боку, говорить мало: більше не жартує, не натякає. Рідко розпитує. Видається байдужим до того, що я кажу, відгукується тільки на те, що може моє тіло, хоча й дивиться на мене, поки я розказую. Спостерігає за моїм обличчям.
Неможливо навіть подумати про те, що той, до кого я відчуваю таку вдячність, може мене зрадити.
Жоден із нас не промовляє слова «любити», жодного разу. То було б спокушання долі; то була б романтика, невдача.
Сьогодні квіти інші, сухіші, чіткіше окреслені, квіти розпалу літа: стокротки, рудбекії підштовхують нас униз довгим схилом. Я бачу їх у садках, коли гуляю з Гленовою, туди й назад. Майже не слухаю її — більше їй не вірю. Те, що вона мені шепоче, здається нереальним. Що мені з цього тепер?
— Ти можеш зайти до його кімнати вночі, — каже вона. — Пошукати в його столі. Там мусять бути папери, нотатки.
— Двері замкнено, — буркочу я.
— Ми можемо дістати ключ, — наполягає Гленова. — Чи ти не хочеш знати, хто він, чим займається?
Але Командор мене тепер не надто цікавить. Доводиться докладати зусиль, щоб не виказувати цю байдужість.
— Роби все так само, як раніше, — радить Нік. — Не змінюй нічого. Інакше вони дізнаються.
Він цілує мене, дивиться на мене весь час:
— Обіцяєш? Не видай.
Я кладу його руку на свій живіт.
— Це сталося, — кажу. — Відчуваю, що це сталося. Ще кілька тижнів — і я буду впевнена.
Знаю, що плутаю бажане з дійсним.
— Він любитиме тебе до смерті, — мовить Нік. — І вона.
— Але воно твоє, — заперечую. — Буде твоє, направду. Я так хочу.
Однак ми не розвиваємо цієї теми.
— Я не можу, — кажу Гленовій. — Надто боюся. Усе одно в мене не вийде, мене спіймають.
Майже не намагаюся прикидатись, що мені шкода — такою лінивою я стала.
— Ми можемо тебе визволити, — стверджує вона. — Ми можемо витягати людей, якщо дуже треба, якщо вони в небезпеці. У нагальній небезпеці.
Але річ у тім, що я більше не хочу йти, втікати, перетинати кордон зі свободою. Я хочу бути тут, із Ніком, де я можу торкнутися до нього.
Кажу це — і стає соромно за себе. Але не тільки. Навіть зараз я бачу в цьому зізнанні хвастощі. У цьому є гордість, бо воно показує, наскільки серйозним, а отже, і виправданим це для мене було. Наскільки вартим того. Це як історії про ледь не смертельну хворобу, від якої виліковуєшся, наче історії про війну. Вони демонструють серйозність.
Таку серйозність щодо чоловіка раніше я навіть не вважала можливою.
Іноді я бувала практичнішою. Не розглядала це як любов. Казала собі, що влаштувала тут життя у певний спосіб. Гадаю, так думали дружини першопоселенців і жінки, які переживали війни, якщо в них лишався чоловік. Моя мати казала, що людство вміє пристосовуватися. Просто дивовижно, до чого люди звикають, якщо отримують якусь компенсацію.
— Уже недовго, — каже Кора, виділяючи мені місячний запас прокладок. — Тепер уже недовго.
Усміхається сором’язливо, але наче знає. Чи знає вона? Чи знають вони з Ритою, на що я здатна, коли прокрадаюся вниз їхніми сходами вночі? Чи я видаю себе — замріююсь, усміхаюся в нікуди, злегка торкаюся свого обличчя, коли думаю, що мене ніхто не бачить?
Гленова махнула на мене рукою. Шепоче менше, переважно говорить про погоду. Я щодо цього не відчуваю жодного жалю. Це полегшення.
Розділ 42
Дзвонять дзвони — їх чутно здалеку. Нині ранок, і ми ще не снідали. Коли доходимо до головних воріт, просочуємося всередину парами. Кордоном із зовнішнього боку Стіни вишикувалися важко озброєні Янголи, особливий загін зі знаряддям для придушення заколотів — шоломи з випуклими візорами з темного плексигласу (вони роблять їх схожими на жуків), довгі кийки, газова зброя. Це на випадок істерії. Гачки на Стіні порожні.