Я не хочу бути ані попереду, ані позаду. Я не впевнена в тому, що нас чекає, однак відчуваю, що це буде не те, на що хотілося б дивитися зблизька. Та Гленова хапає мене за руку, тягне за собою — і ми опиняємося в другому ряду, за тонким парканом тіл. Я не хочу дивитися, але й не тягну її назад. Я була обізнана з чутками, у які повірила лише наполовину. Попри все, що вже знаю, кажу собі: так далеко вони не зайдуть.
— Ви знаєте правила Участрати, — каже Тітка Лідія. — Чекаєте, поки я свисну. Після того можете робити все, що завгодно, аж поки знову не почуєте свисток. Зрозуміло?
Ми видаємо якийсь галас, безформенну згоду.
— Що ж, зараз, — наказує Тітка Лідія. Вона киває. Двоє Хранителів, не ті, які забирали мотузку, тепер виступають з-за сцени. Вони наполовину тягнуть, наполовину несуть третього чоловіка, теж в однострої Хранителів, але брудному й розірваному, без капелюха. Його обличчя вкрите порізами й синцями, глибокими, червоно-коричневими; плоть набрякла й горбиста, колюча від неголеної бороди. Воно не схоже на обличчя, радше на невідомий овоч, зім’яту бульбу чи цибулину, щось неправильне. Навіть із місця, де я стою, чути його запах: він смердить лайном і блювотою. Біляве волосся падає йому на обличчя, стирчить — від чого? Висохлого поту?
Я дивлюся на нього з відразою. Він схожий на п’яного. На пияка, який побував у бійці. Навіщо вони привели сюди п’яницю?
— Цей чоловік звинувачений у зґвалтуванні, — провадить Тітка Лідія. Її голос тремтить від люті й своєрідного тріумфу. — Колись він був Хранителем. Але збезчестив свій однострій. Він зловживав довірою, притаманною його посаді. Його співучасник у гріху вже застрелений. Кара за зґвалтування, як ви знаєте, — смерть. Мойсеєве Повторення Закону 22:23–29. Я можу додати, що в злочині постраждали двоє з вас, і відбувалося це під дулом зброї. Крім того, жорстоко. Я не ображатиму ваш слух деталями, хіба скажу, що одна з жінок була вагітною, і дитина померла.
Ми зітхаємо; усупереч собі я стискаю кулаки. Це вже занадто, це насильство. Ще й дитина — після того, що ми переживаємо. Так, це жага крові; я хочу розривати, роздирати, плюндрувати.
Ми штовхаємось уперед, крутимо головами, роздуваємо ніздрі, чуючи смерть, дивимось одна на одну, бачимо ненависть. Розстріл — це надто добре. Голова чоловіка п’яно коливається: він узагалі щось чув?
Тітка Лідія вичікує мить, тоді трохи усміхається й підносить свисток до вуст. Ми чуємо свист, різкий і пронизливий, луну від давнього волейбольного матчу.
Двоє Хранителів відпускають руки й роблять крок назад. Чоловік затинається — чи він під наркотиками? — і падає на коліна. Його очі зіщулюються посеред набряклого обличчя, наче світло надто яскраве. Його тримали в темряві. Він підносить руку до щоки, наче намацуючи, чи вона досі на місці. Усе відбувається швидко, але здається, що повільно.
Ніхто не виходить уперед. Жінки дивляться на нього з жахом, наче він — напівмертвий пацюк, що повзе підлогою кухні. Він скоса дивиться на нас, на коло червоних жінок. Один кутик його вуст піднімається вгору, неймовірно — це усмішка?
Я намагаюся зазирнути всередину нього, його розтрощеного обличчя, побачити, який насправді він має вигляд. Гадаю, йому років тридцять. Це не Люк.
Але міг би бути, знаю. Це міг бути й Нік. Я знаю: що він не скоїв би, я не можу торкнутися його.
Він щось говорить. Слова виходять важко, ніби його горло теж у синцях, язик набряк у роті, але я все одно чую. Він каже:
— Я не…
Рух уперед, наче це натовп на рок-концерті старих часів, коли відчиняються двері, поштовх хвилею прокочується крізь нас. Повітря яскраве від адреналіну, нам дозволено робити що завгодно — і це свобода, і в моєму тілі теж, схиляюся вперед, усюди червоні покривала, але перш ніж ця хвиля тканини й тіл вдаряє його, Гленова проштовхується через тих жінок, що стоять перед нами, працює ліктями направо й наліво і біжить до нього. Вона збиває його з ніг, набік, тоді жорстко б’є по голові, раз, двічі, тричі — гострі болючі удари ступні добре націлені. Тепер лунають звуки: схлипування, низький гул, схожий на гарчання, крики — і червоні тіла котяться вперед, я більше нічого не бачу, його затуляють руки, кулаки, ступні. Звідкись лунає високе верещання, наче від нажаханого коня.
Відступаю, намагаюся втриматись на ногах. Щось вдаряє мене ззаду, я хитаюся. Коли відновлюю рівновагу, бачу, як Дружини та дочки нахилилися вперед на своїх стільцях, Тітки на платформі з цікавістю дивляться вниз. Напевно, згори вигляд кращий.