Пан підвівся з колін без жадного здивування й відповів:
— Староста Ріви.
Чоловік на носилках кивнув головою, показав слабо протягненою рукою на стілець і мовив після того, як староста за його запрошенням сів:
— Я це знав, пане старосто, але в першу мить я завжди все забуваю, усе крутиться мені в голові, і я краще питаю навіть тоді, коли все знаю. Та й ви, мабуть, знаєте, що я мисливець Гракх.
— Певно,— сказав староста. — Ви з'явилися мені сьогодні вночі. Ми вже давно спали. Десь коло півночі моя дружина гукнула: Сальваторе,— так звуть мене,— дивися, голуб у вікні. Це справді був голуб, але з півня завбільшки. Він підлетів до мого вуха і сказав: «Завтра прибуде мертвий мисливець Гракх, прийми його від імени міста».
Мисливець хитнув головою й провів кінчиком язика між зубами:
— Так,— мовив мисливець,— як бачите. Уже багато років тому, але мусить бути незвично багато років, зірвався я в Шварцвальді — це в Німеччині — зі скелі, переслідуючи сарну. З того часу я мертвий.
— Та одначе ви живете,— сказав староста.
— До певної міри,— сказав мисливець,— до певної міри я ще живу. Мій смертельний човен схибив з шляху, один фальшивий поворот стерна, одна мить неуважности стернового, замилування моєю чудовою батьківіциною — я не знаю, що це було, знаю лише, що я лишився на землі і що мій човен від того часу плаває по земних водах. Так мандрую я, по своїй смерті через усі країни світу, хоч хотів жити лише в своїх горах.
— І ви не маєте жадної частки в потойбічному світі? — запитав староста, зморщивши чоло.
— Я,— відповів мисливець,— завжди перебуваю на великих сходах, що ведуть туди. На цих безмежно широких сходах мандрую то вгору, то вниз, то ліворуч, то праворуч, завжди в русі. Мисливець перетворився на метелика. Не смійтеся.
— Я не сміюся,— запротестував староста.
— Дуже мудро,— мовив мисливець. — Я завжди в русі. Коли я злітаю високо й бачу вже світло брами вгорі, раптом знову прокидаюся у своєму старому порожньому човні, що застряв десь у земних водах. Ґрунтовна помилка моєї колишньої смерти сміється з мене в каюті. Юлія, дружина стернового, стукає й приносить мені до носилок ранковий напій тієї країни, повз береги якої ми пропливаємо. Я лежу на дерев'яній лавці, маю на собі — нема приємности дивитися на мене — брудну покійницьку сорочку, чорне й сиве волосся та борода зовсім збилися, мої ноги вкриті великою шовковою жіночою хусткою з китицями, розмальованою квітами. У головах стоїть церковна свічка і світить мені. На стіні проти мене висить маленький образ, мабуть, бушмена, який цілить у мене списом, старанно ховаючись за чудово розмальованим щитом. На кораблях трапляються такі дурні картини, але ця належить до найдурніших. Поза тим моя дерев'яна клітка зовсім порожня. Через отвір у бічній стіні проходить тепле повітря південної ночі, і я чую, як у стару барку б'ють хвилі. Лежу я так з того часу, як я, ще живий мисливець Гракх, дома в Шварцвальді переслідував сарну й зірвався. Усе йшло за порядком. Я переслідував, зірвався, спливав кров'ю в проваллі, помер, і ця барка повинна була відвезти мене в потойбічний світ. Я ще пригадую собі, як радісно простягнувся я вперше на лавці. Ніколи гори не чули від мене такого співу, як ці чотири тоді ще невиразні стіни.
Я охоче жив і охоче вмер. Я щасливо кинув геть від себе, перш ніж переступив борт, мотлох мисливського приладдя, торбину, рушницю, яку завжди гордо носив, і ковзнув у покійницьку сорочку, як дівчина у весільне вбрання. Тут я лежав і чекав. Потім сталося нещастя.
— Зла доля,— сказав староста, піднісши як на оборону руку. — І ви в тому зовсім не винні?
— Зовсім,— мовив мисливець,— я був мисливець, хіба це вина? Став я мисливцем у Шварцвальді, де тоді ще були вовки. Я засідав, стріляв, знімав шкуру. Хіба це вина? Моя праця була благословенна. Мене називали «великим мисливцем Шварцвальду». Хіба це вина?
— Я не покликаний вирішувати таке,— сказав староста,— але й мені здається, що в цьому немає ніякої вини. Але хто ж винен?
— Стерновий,— мовив мисливець. — Ніхто не читатиме того, що я тут пишу, ніхто не прийде мені на допомогу; якби постало завдання допомогти мені, всі двері всіх домів зачинилися б, усі вікна, усі лежали б у ліжках, натягнувши ковдри на голову, уся земля була б нічним притулком. Це має здоровий глузд, бо ніхто не знає про мене, а якби хто знав, не знав би місця мого перебування, не міг би мене затримати там, то й не знав би, як допомагати мені. Думка допомогти мені — це хвороба, і її треба лікувати в ліжку. Я знаю це і тому не кричу, щоб прикликати допомогу; навіть коли я хвилево, не пануючи над собою, як-от зараз, наприклад,— дуже настирливо думаю про це. Але щоб прогнати такі думки, вистачає мені озирнутися навколо й відновити в пам'яті, де я — це я можу категорично твердити — живу протягом століть.