Отже, це уявлення зовсім не чеснота. Але тим більше впадає в око, що якраз ця слабість здається найважливішим чинником єднання нашого народу, ба, якщо б зважитися піти ще далі, саме тим ґрунтом, на якому живемо. Виразно обґрунтувати тут докір — значить не те що захитатись у власному сумлінні, а, що ще гірше,— на власних ногах. І тому я не хочу поки що дослідження цього питання продовжувати далі.
ГЕРБ МІСТА
Спочатку при будові Вавілонської вежі все було в певному порядкові, порядок був навіть надто великий, дуже багато уваги зверталося на дороговкази, перекладачів, робітничі житла й шляхи сполучення, наче б попереду були цілі століття можливостей вільної праці. Тодішня панівна думка доходила аж до того, що мовляв, треба будувати скільки можна повільніше; а вже не треба було дуже зловживати цією думкою, щоб взагалі стали боятися самого початку закладання фундаменту. Аргументувалося це власне так: істотна в усьому підприємстві ідея побудови такої вежі, що сягає неба. Усе інше поряд з цією ідеєю другорядне. Ідея, раз усвідомлена в своїй величі, вже не може зникнути; як довго існують люди, так само довго існуватиме й сильне бажання вивершити будову вежі. Але в цьому відношенні не треба турбуватися за майбутнє, навпаки, людське знання підноситься, будівельне мистецтво прогресувало й прогресуватиме далі, праця, на яку ми потребуємо одного року, сто літ пізніше може бути виконана за півроку, та ще й ліпше, міцніше. Отже, чому вже сьогодні напружуватися до краю? Це мало б сенс лише тоді, коли б можна сподіватися спорудити вежу за життя одного покоління. Але такого ніяк не можна сподіватися. Скоріше можна думати, що наступне покоління з своїми вдосконаленими знаннями вважатиме працю попереднього покоління поганою й знесе будівлю, щоб почати нову. Такі думки ослаблювали сили, і тому більше, ніж за будову вежі, турбувалися будовою робітничого міста. Кожне земляцтво хотіло мати найліпші дільниці, з того виникали суперечки, що розгорялися до кривавих боїв. Бої не припинялися, для керівників вони були новим аргументом за те, що з огляду на брак потрібної концентрації вежу треба будувати дуже повільно або, ще краще, після встановлення загального миру. Та час минав не лише в боях; у паузах покращували місто, з чого поставала нова заздрість і нові бої. Так сплив час першого покоління, але жодне з наступних не було інакшим, тільки безупинно зростала вправність, а з нею й жадоба воювати. Дійшло до того,що вже друге чи третє покоління пізнало безглуздість побудови вежі до неба, але занадто вже були сильні зв'язки, щоб покинути місто. Усі легенди й пісні, що постали в цьому місті, сповнені тугою за тим прореченим днем, коли велетенський кулак розтрощить місто п'ятьма вдарами, що з короткими паузами слідуватимуть один за другим. Тому й має місто в гербі кулак.
ВІДМОВА
Наше містечко положене не на кордоні, далеко ні; до кордону ще така далека віддаль, що, ймовірно, ніхто з нашого містечка там не бував; бо треба було б пройти через пустельні високорівні, але також і широкі квітучі рівнини. Утомишся від самого уявлення частини цієї дороги, а більшу її частину навіть годі й уявити. Трапляються по дорозі й великі міста, далеко більші від нашого містечка. Десять таких містечок, збитих докупи, та ще десять, утиснених до них, не будуть разом такі великі, як ті велетенські густозаселені міста. Як не заблудиш по дорозі до них, то вже напевно заблудиш у тих містах, а обійти їх годі й думати, такі вони великі.
Але ще далі, ніж до кордону, якщо такі віддалі взагалі можна порівнювати — це те саме, як казати, що тристалітня людина старша від двістілітньої,— отож, ще далі від нашого містечка, ніж до кордону, до столиці. Тимчасом як ми коли-не-коли щось чуємо про військові сутички на кордоні, майже ніякі чутки не доходять до нас зі столиці, я маю на увазі нас, звичайних мешканців, бо державні урядовці мають, що не кажи, дуже добрий зв'язок зі столицею, так що за яких два-три місяці вони дістають певні відомості зі столиці, принаймні так вони говорять.